Читати книгу - "Вмираюче світло, Джордж Мартін"

Джордж Мартін

Вмираюче світло

ПРОЛОГ

Планета безцільно блукала у Всесвіті - волоцюга, парія, ізгой світобудови.

Протягом багатьох століть вона на самоті падала крізь холодну порожнечу міжзоряного простору. Покоління зірок у нескінченному хороводі змінювали один одного на її пустельному небосхилі, але вона не належала жодній з них. Планета існувала як така і лише собі однієї. У певному сенсі вона не належала і галактиці: траєкторія її руху пронизала площину галактики, як цвях проходить крізь дерев'яну кришку круглого столу. Вона була часткою «нічого».

І це «ніщо» вже готувалося прийняти її. На зорі історії людства блукаюча планета проникла за хмару зоряного пилу, що ховала частину верхнього краю гігантської лінзи галактики. Далі – лише жменька зірок, не більше тридцяти, а за ними – порожнеча, ніч, така довга, якої ще ніколи не знала планета-сторінка.

Там, у темному просторі за завісою пилюки, вона вперше зустрілася з людьми. Мертвими людьми. Це трапилося в розпал бездумної, безглуздої експансії Федеральної Імперії Старої Землі, коли вона ще не залишила своїх спроб керувати всіма планетами людей, розкиданими на неймовірно величезних просторах. Військовий зореліт «Мао Цзедун» став першим кораблем, що проник за Покрова Спокусника. Зореліт отримав серйозні пошкодження під час рейду до сховищ. Люди загинули, а двигун продовжував працювати в автоматичному режимі, періодично вмикаючись і вимикаючись. Позбавлений повітря, розбитий корабель мчав просторами Всесвіту разом із трупами людей, які висіли в його коридорах у гротескних позах і вдарялися об переборки раз на сторіччя. Але комп'ютери продовжували функціонувати, прилади виконували свою рутинну роботу, старанно скануючи навколишній простір. Коли корабель-примара наблизився до безіменної мандрівниці на відстань кількох світлохвилин, вони зареєстрували планету і нанесли на карти. Майже через сім століть торгове судно з планети Тобер випадково виявило «Мао Цзедун» та його записи.

Але на той час планета була відкрита вдруге, і дані комп'ютерів корабля, що загинув, не містили нічого нового.

Це відкриття зробила Селія Марсіан. На самому початку Смутного часу після катастрофи імперії її корабель «Примарний мисливець» кружляв навколо невідомої планети цілий стандартний день. Планета-бродяга з її скелями, льодом і нескінченною ніччю не зацікавила Селію, але вона любила давати імена і, перш ніж залишити планету, назвала її Уорлорном. Вона не пояснила, що означає це ім'я і чому воно було дано волоцюзі, але планета стала Уорлорном, а сама Селія вирушила до інших планет та інших історій.

Наступним відвідувачем став Клеромонас. 46 року п.с.в. його дослідницький корабель наблизився до Уорлорна і зняв карту його поверхні. Прилади розкрили таємниці планети. Виявилося, що вона має незліченні багатства. Клеромонас виявив замерзлі океани та атмосферу, що очікували на звільнення.

Кажуть, що першими висадилися на Уорлорні 97 року п.с.в. Томо і Волберг, коли ці двоє навіжених на парі перетинали галактику. Можливо так і було. На всіх планетах людей розповідають історії про Томо та Волберга, але їхній корабель «Спляча блудниця» не повернувся. То хто може знати, де вони висаджувалися?

Як би там не було, планета Уорлорн, яка не мала зірки, нікому не потрібна і не цікава, зайняла місце на зіркових картах Окраїни – жменьки малонаселених світів між хмарами Покрови Спокусника і Великим Чорним Морем, що клубяться.

Пізніше, 446 року п.с.в. Якийсь астроном з Вулфхейма зайнявся вивченням Уорлорна. Він виявився першою людиною, яка спромоглася узагальнити наявні відомості. Його висновки викликали фурор. Вулфхеймський астроном звали Інго Хаапала. Якось він вийшов із комп'ютерного кабінету у великому хвилюванні (втім, подібний стан взагалі не рідкість для вулфхеймця). Астроном відкрив, що планеті Уорлорн судилося знайти день - довгий, світлий день.

На небосхилах усіх планет Запокров'я – тих, що розташовані за Покровом Спокусника, – яскраво сяє сузір'я під назвою Вогняне Колесо. Його чудове світло досягає і планет у глибині галактики, навіть настільки далеких від нього, як Стара Земля. Велика зірка у центрі сузір'я – червоний надгігант, має кілька назв: Хаб, Хеллей, Товстий Чорт та інші. Шість жовто-вогненних сонців обертаються навколо нього на однаковій відстані один від одного, немов кульки, що катаються по жолобу, у дитячій грі. Їх теж називають по-різному: Троянські Сонця, Чортові Діти, Пекельна Корона, але як би їх не називали, це не має особливого значення. Сам факт існування такого сузір'я викликав величезний інтерес людей. Вогняне Колесо, шість жовтих зірок середньої величини, покірних своєму гігантському червоному господареві,

На планетах із розвиненими цивілізаціями вчені почали створювати нові теорії для пояснення цього явища. На планетах Запокров'я виник новий культ, складалися легенди про зниклу расу зіркових інженерів, які вміли переміщати в космічному просторі цілі світи і так спорудили собі небачений досі пам'ятник. Пристрасті навколо наукових теорій та забобонів кипіли протягом кількох десятиліть, потім стали стихати і зрештою згасли.

Але ось астроном з Вулфхейма Хаапала сповістив світ про те, що планета Уорлорн пройде плавною гіперболою поблизу Вогняного Колеса, хоча і не увійде до його системи. Це означало, що планету чекають п'ятдесят стандартних років сонячного світла, потім вона знову зануриться в темряву Окраїни і, пройшовши Крайні Зірки, попливе у простори Великого Чорного Моря міжгалактичного простору.

Це були неспокійні століття, коли планета Верхній Кавалаан та інші зовнішні світи почали відчувати свою значущість і бажання вписати свою сторінку в розрізнений літопис людства. Вони розуміли важливість майбутньої події. Вогняне Колесо і раніше було предметом гордості Запокров'я, але тепер у незвичайній зірковій системі мала з'явитися ще й планета.

Уорлорн пережив століття бур, які ставали все шаленішим у міру наближення планети до світла: роки танення льодів, вулканічної активності землетрусів. Змерзла атмосфера поступово оживала і заселялася лютими вітрами, що завивали як новонароджені чудовиська. З усім цим треба було битися людям Запокров'я.

Планетобудівники прибули з планети Тобер-в-Покрові, інженери-кліматологи прилетіли з Даркдона, інші фахівці прибули з Вулфхейму, Кімдісса, Емерела, а також із Планети Темновинного Океану. Усіми роботами керували посланці з Верхнього Кавалаана, оскільки Верхній Кавалаан оголосив планету-бродягу свою. Боротьба зі стихіями тривала понад сторіччя, і загиблі в ній досі залишаються легендарними героями дітей планети Окраїни. Але врешті-решт Уорлорн був приборканий. Виросли міста, дивовижні ліси піднялися в променях зірок Колеса, з інших планет привезли звірів. На Уорлорні почалося життя.

У 589 році п.с.в., коли Товстий Чорт займав четверту частину неба планети, а довкола яскраво сяяли його діти, відкрився Фестиваль планет Окраїни. Першого дня тоберіанці ввели до ладу стратосферний екран, на якому тіні хмар і сонячне світло складалися в калейдоскопічний візерунок. Потім почали прибувати космічні кораблі з усіх зовнішніх планет і багатьох внутрішніх – з Тари та Дарони, Авалона та Джеймісона, а також з таких віддалених від Запокров'я світів, як Новоострів'я. Старий Посейдон і навіть із найстарішої Землі. Протягом п'яти стандартних років