Читати книгу - "Як собака перетворився на чайник, японська казка"

Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетверо. Вже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша. ‘

– Чуєш, старий, треба щось купити на свято,– сказала баба.

– Та треба...– відповів дід і подався до міста.

Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі,– єнотоподібний собака.

– Гей, чоловіче, чого зажурився?

– Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? – відповів засмучений дід.

– Я тобі допоможу: перетворюся у чайник, а ти продаси його настоятелеві храму.

– А хіба таке може бути? – недовірливо спитав дід.

– Може. Продаси мене за три ріо.

– Ну що ж, хай буде по-твоєму,– погодився дід і пішов з танукі до храму.

Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився у золотий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоятелеві.

– Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.

– Що, що? Ану покажи!

Настоятель заходився обмацувати чайник, а потім клацнув по ньому пальцем:

– Непогана штука. Скільки просиш?

– Три ріо.

«Мабуть, такий чайник цього вартий»,– вирішив настоятель і заплатив дідові гроші.

– Чуєш,– звернувся згодом настоятель до послушника,– я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вишаруй його гарненько.

– Слухаю.

Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою.

Аж ось почулося:

– Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш.

Приголомшений послушник кинув чайник і побіг до настоятеля.

– Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!

– Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні звуки,– переконував настоятель.

– Але ж я добре чув, як він сказав: «Шкіру на мені обдереш».

– Це тобі причулося. Як вишарував його, то накип’яти води для чаю.

Розгублено похитуючи головою, послушник налив у чайник води й

підвісив над вогнем.

– О-о-о-ой!..– почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою.

Послушник зовсім сторопів:

– Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!

«І що цей послушник знову белькоче?» – подумав настоятель і, буркочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.

Раптом у чайника з’явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився у собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.