Читати книгу - "Іван – селянський син і чудо-юдо, російська казка"

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі дід та баба, і було у них три сини. Молодшого звали Іваном. Жили вони – не байдикували, невтомно працювали. Розлетілася раптом у тім царстві-державстві звістка: збирається чудо-юдо погане на їхню землю напасти, усіх людей понищити.

Засумували дід із бабою, загорювали, а сини кажуть:

– Підемо ми на чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть.

Дід із бабою спорядили синів у далеку дорогу. Взяли брати мечі булатні, торбинки з хлібом-сіллю, сіли на добрих коней і поїхали.

Їхали вони, їхали і приїхали в якесь село. Дивляться – навколо жодної живої душі немає, стоїть одна маленька хатина. Зайшли брати в хатину. Лежить на печі старезна бабця.

– Добрі молодці, куди прямуєте?

– Ми, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з чудом-юдом битися, на свою землю не допустити.

– Молодці, за добру справу взялися!

Переночували брати у бабці, а вранці знову вирушили в путь-дорогу.

Приїжджають до самої річки Смородини, до калинового мосту. По всьому берегу лежать мечі та луки поламані, кістки людські.

Знайшли брати порожню хатину і вирішили переночувати в ній.

– Ну, браття, – каже Іван, – заїхали ми в край чужий, далекий, треба нам до всього прислухатися і придивлятися. Давайте по черзі в дозор ходити, щоб чудо-юдо через калиновий міст не пропустити.

Першої ночі вирушив у дозор старший брат. Пройшов він по берегу, подивився на річку Смородину: все тихо, нікого не видно. Ліг під вербовий кущ та й заснув.

А Іванові не спиться. Як минула північ, узяв він свій меч булатний і вирушив до річки Смородини. Дивиться: під кущем старший брат спить.

Не став Іван його будити, сховався під калиновий міст.

Раптом на річці вода почала хвилюватися, на дубах орли закричали: під’їжджає чудо-юдо шестиголове. Виїхало воно на середину калинового мосту – кінь під ним спіткнувся, чорний ворон у нього на плечі стрепенувся, позад нього чорний ліс наїжачився.

Каже чудо-юдо шестиголове:

– Ну що, слуги мої вірні! Чи чуєте ви тут Івана – селянського сина? Та к він іще не народився, а як народився, то на бій не згодився: я його на одну руку посаджу, іншою приб’ю!

Вийшов тут Іван – селянський син з-під мосту й каже:

– Не хвалися, чудо-юдо погане! Краще поміряймося силами.

От зійшлися вони, та як ударились, що навкруги земля застогнала.

Іван – селянський син з одного змаху стяв мечем чуду-юду три голови.

Кричить чудо-юдо:

– Дай мені перепочити!

– У тебе, чудо-юдо, три голови, а в мене одна. От як буде в тебе одна голова, тоді й перепочинемо.

Знову зійшлися вони, знову вдарились.

Іван – селянський син відрубав чуду-юду й останні три голови. Посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст склав. Після цього до хатини повернувся і спати ліг.

Наступної ночі вирушив у дозор середульший брат. Походив він, подивився навсібіч, потім заліз у кущі й заснув.

Іван і на нього не понадіявся. Як минула північ, узяв він гострий меч і пішов до річки Смородини. Сховався під калиновий міст і став пильнувати.

Раптом на річці вода почала хвилюватись – під’їжджає чудо-юдо дев’ятиголове. Вийшов Іван йому назустріч – на двобій викликав.

Як махнув Іван своїм булатним мечем, так і стяв у чуда-юда шість голів. А чудо-юдо вдарило – по коліна Івана в сиру землю ввігнало. Згріб Іван пригоршню піску і кинув супротивнику в очиська. Поки чудо-юдо очиська протирало, Іван відрубав йому й решту голів. Потім посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а дев’ять голів під калиновий міст склав. Сам до хатини повернувся, ліг і заснув.

Уранці приходить середульший брат.

– Чи не бачив уночі чого? – питає Іван.

– Коло мене ні муха не пролітала, ні комар не пищав.

– Коли так, ходімо зі мною, браття – я вам і комара, і муху покажу!

Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм чуда-юдові голови. Засоромились брати.

Третьої ночі зібрався йти в дозор сам Іван.

– Я, – каже, – на страшний бій іду, а ви, брати, як почуєте мій свист, випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.

Прийшов Іван – селянський син до річки Смородини. Тільки минула північ, виїхало чудо-юдо дванадцятиголове. Усі дванадцять голів свистять, вогнем пашать. Чуда-юдів кінь – з дванадцятьма крилами, шерсть у коня мідна, хвіст і грива залізні.

Вийшов з-під калинового мосту Іван – селянський син.

– Це ти, Іване! Чого прийшов? – питає чудо-юдо.

– Я з тобою на смерть битися прийшов, від тебе, проклятого, добрих людей порятувати! – відповів Іван, розмахнувся своїм гострим мечем і відрубав чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопило ці голови, провело по них своїм огненним пальцем, до ший приклало – і вмить голови приросли.

Тяжко довелося Іванові: чудо-юдо свистом його глушить, вогнем палить, ударами в сиру землю по коліна вганяє.

Зібрався Іван з силами, розмахнувся ще раз, відрубав чуду-юду дев’ять голів. Чудо-юдо підхопило їх, провело огненним пальцем, до ший приклало – голови знову приросли. Кинулося воно на Івана і ввігнало його в землю по самі плечі…

Скинув Іван свою шапку і кинув у хатину. Від того удару вся хатина захиталась. Ту т тільки брати прокинулись, відчинили стайню, випустили коня, а слідом за ним і самі Іванові на допомогу побігли.

Прискакав Іванів кінь, став бити чудо-юдо копитами. А Іван виліз із землі, приловчився, відтяв чуду-юду вогненний палець і почав рубати йому голови. Усі постинав, тулуб на дрібні шматки покришив, у річку Смородину повкидав.

Прибігли тут брати, одвели Івана в хатину, вмили, нагодували, напоїли і спати поклали.

Рано вранці Іван встав і вирушив до чуда-юдових кам’яних палат. Сидять у тих палатах три чуда-юдові дружини й мати, стара зміїха, метикують, як Іванові помститися. Послухав їхні розмови Іван – селянський син і повернувся до братів.

Зібралися брати і поїхали додому. Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий жаркий та спекотний, пити хочеться. Дивляться брати – стоїть колодязь. Кажуть вони Іванові:

– Зупинімося, холодної водиці поп’ємо.

Зіскочив Іван з коня і взявся колодязь мечем рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Ту т спустився туман, спека спала – і пити не хочеться.

Поїхали брати далі. Довго їхали чи ні – побачили яблуню. Зіскочили брати з коней, хотіли яблука рвати, а Іван давай яблуню мечем під самісінький корінь рубати. Завила яблуня, закричала…

Сіли брати на коней і поїхали далі.

Їхали вони, їхали, дуже втомилися. Дивляться – розстелений на траві килим візерунчатий. Хотіли брати полежати на тому килимі, а Іван їм ні слова не мовив, зняв свій пояс і на килим кинув. Спалахнув пояс полум’ям і згорів – нічого не лишилося.

Підійшов Іван до килима, порубав його на шматочки і каже:

– І колодязь, і яблуня, і килим – усе це чуда-юдові дружини були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм: самі загинули!

Поїхали брати далі.

Зненацька небо потемніло, вітер завив, земля загуділа: летить сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі – хоче Івана з братами проковтнути. Бачить Іван – біди не уникнути, припустив коня чимдуж, а брати – за ним. Дивляться – стоїть кузня, а в ній ковалі працюють.

Впустили ковалі братів, за ними зачинили дванадцять залізних дверей і дванадцять кованих замків.

Підлетіла зміїха до кузні і кричить:

– Ковалі, віддайте мені Івана з братами.

А ковалі їй відповідають:

– Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!

Узялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала – одинадцять дверей пролизала. Лишилися одні, останні двері…

Утомилася зміїха, сіла перепочити. Ту т Іван – селянський син вискочив із кузні, схопив зміїху та з усього розмаху вдарив нею об камені. Розсипалася зміїха на дрібні шматочки, а вітер їх на всі боки розвіяв. Відтоді всі чуда-юда в тому краї зникли – без страху люди жити почали.

А Іван – селянський син з братами повернувся додому до батька, до неньки. І стали вони жити-поживати, як і раніше, поле орати, жито-пшеницю сіяти.