Читати книгу - "Мишка-наречена, фінська казка"

У сиву давнину був собі король, і мав він трьох синів. Старших двох батько любив і вихваляв, а найменшого називав то хрущем, то козликом, то ще якось.

Коли всі троє стали дорослі, король прискіпливо подивився на них і сказав:

– Ну, пора одружуватися. До дев’ятої ранку завтрашнього дня ви повинні знайти наречених.

І сини вирушили на пошуки. Двоє старших добре спорядилися в дорогу: батько дав їм коней, карети, все необхідне. Найменшому не дісталося нічого, проте він не засмутився. «Знайду собі суджену без зайвого клопоту»,– подумав неборака й попрямував до лісу. Довго брів нетрями, та ось удалині забовваніла хатинка. Королевич завітав на вогник, щоб хоч трохи перепочити. У хаті не було нікого, окрім мишки, яка сиділа на столі. Коли подорожній сів на лаву, мишка спитала:

– Куди, юначе, простуєш?

Здивувався хлопець, що мишка вміє говорити, але відповів:

– Навряд чи ти допоможеш мені, то й навіщо тобі про це знати?

– Якщо цікавлюся, то й допомогти постараюся.

– Шукаю собі наречену, ось і забрів сюди.

– Назви мене своєю судженою,– попрохала мишка й задріботіла по столу, біля якого сидів подорожній.

Звіринка була така гарна, що хлопець навіть не розсміявся. Згадавши батьків наказ, ще посерйознішав, задумався: «Кличуть мене хрущем, то й доля моя така». І назвав мишку своєю нареченою.

Хлопець заночував у лісовій хижці. Рано-пораненьку мишка збудила його і звеліла вчасно повернутися додому. Королевич попрощався зі своєю крихітною нареченою і встиг до палацу раніше братів. Та ось приспіли й вони, і о дев’ятій ранку король покликав синів до своїх покоїв, де для кожного було своє місце: старших посадив близенько, а найменшого аж біля порога.

– Ну, знайшли собі наречених?

– Так,– відповіли всі троє.

– Гаразд,– зрадів король і поцікавився в старшого сина: – Кого ти засватав?

– Доньку міністра,– випалив той.

– А в тебе як справи? – запитав середульшого сина.

– Я засватав дочку сенатора,– похвалився той.

– Це добре, добре, сину мій,– радо всміхнувся король.– Ну, а тобі,

хрущику, хтось трапився?

– Авжеж,– зронив наймолодший.

– То де вона?

– У лісі.

– У якому ще там лісі? – підшпигнув король.

– Я посватався у лісі,– задумливо відповів хлопець.

– Ну й брехун! Справжнісінький хрущ! Геть звідси і не з’являйся на мої очі, поки не дозволю.

Син не смів ослухатися й вирушив служити до війська. Та незабаром надійшов йому наказ з’явитися до короля. Коли прибув до палацу, його брати вже сиділи на своїх місцях.

Король сказав:

– Ви повинні показати вміння своїх наречених. Хай кожна з них наварить пива. Завтра, як тільки годинник проб’є дев’яту, принесіть мені від них пива. Хочу знати, чия наречена найвправніша господиня.

Сини вирушили до своїх наречених. Найменший, звісно, заквапився до лісу й переповів мишці батьків наказ.

– Це дрібниця,– заспокоїла його мишка,– до ранку все буде готово. Йди, мій обранцю, спати.

Як тільки парубок заснув, мишка вийшла на поріг і гукнула:

– Слуги мої слухняні, ходіть-но сюди!

Збіглося мишей видимо-невидимо – повен двір.

– Поспішіть до міста і принесіть звідти солоду й хмелю, бо до завтрашнього ранку мушу наварити пива.

Миші побігли – тільки хвостики замиготіли. Небавом вони повернулися: хто солод ніс, хто хміль – перед їхньою повелителькою виросла купа того, що потрібно для пива.

Рано-пораненьку розбудила мишка королевича:

– Підіймайся та йди додому.

Нагодувала й напоїла свого судженого, по хвилі дала йому посудину з пивом, щоб одніс королю, як було велено.

Хлопець устиг до палацу раніше своїх братів – ще й чекав, поки вони прибудуть. О дев’ятій ранку троє братів пішли до короля. Владика запитав:

– Ну, орли мої, принесли пива, що ваші суджені наварили?

– Принесли,– відповіли двоє старших.

Вони налили батькові по келихові напою, але те пиво було наче вода, і правитель лише пригубив його – ніскільки йому не смакувало. Тоді він підійшов до найменшого сина:

– А ти, хрущику, маєш пиво?

– Авжеж! – одказав той і, витягши з-за пазухи посудину, по вінця налив у келих золотавого пінистого пива.

Такого напою король не пробував ніколи – надзвичайно смачне. Хлопець налив батькові ще, потому – втретє, аж доки спорожніла посудина. Нарешті владика похвалив свого наймолодшого сина й запитав, хто ж його наречена, яка приготувала таке добре пиво.

Хлопець одповів, як і раніше:

– У лісі вона, там і пиво дала.

Повернувся королевич до війська, та через певний час отримав звістку, що батько кличе його до палацу на розмову. Коли прибув, у покоях уже сиділи старші брати. Король змахнув рукою – дав знак сісти й найменшому.

– Сини мої! До завтрашнього ранку ваші наречені повинні сплести золоті ланцюжки, якими тричі можна було б оперезати мій палац.

Двоє старших одразу вирушили до маєтків міністра й сенатора, а зажурений найменший брат побрів до лісу, до маленької хатинки. Мишка поцікавилася:

– Чому сумний, мій обранцю?

Хлопець пояснив, який ланцюжок повинен принести королеві.

– Не турбуйся! – втішила мишка.– Не така це вже й мудрована штука, йди спокійно спати.

Мишка гукнула своїх слуг і звеліла:

– Біжіть та обміряйте королівський палац і принесіть з міста золота.

Скоро миші повернулися з золотом – купа виросла на підлозі. Серед мишок були ковалі, майстри-золотарі – вони й виготовили до світанку ланцюжок. Мишка розбудила свого нареченого і звеліла швидко повертатися додому.

Хлопець хотів було рушати – узяв з підлоги ланцюжок, але він був такий довгий і важкий, що де вже було його донести. Мишка порадила:

– Залиш його тут і йди, а коло міської брами стрінеш дідуся, котрий запропонує тобі пляшечку напою. Вип’єш – і старий віддасть тобі цей ланцюжок.

Королевич послухався поради, попрощався з мишкою і заквапився додому. Як і казала його суджена, біля міської брами стояв дідусь із пляшечкою. Він запропонував юнакові напою, а коли той випив, віддав ланцюжок, який тепер здався йому зовсім легким. Зрадів хлопець і поніс ланцюжок до батькового

палацу, випередивши братів.

Проте старший син перший подав королю свій ланцюжок. Коли спробували

оперезати ним палац, то охопили тільки половину. Король,одначе, не розгнівався, бо ланцюжок був досить гарний. Ланцюжка середульшого вистачило тільки на третину.

Нарешті взялися за принесений найменшим братом. Його ланцюжком аж тричі оперезали палац. Вражений король знову спитав сина про наречену, а той, як і раніше, замислено відповів:

– У лісі моя суджена, звідти й ланцюжок.

– Справжнісінький хрущ! Ану забирайся геть і не показуйся на очі, доки знову не пришлю гінця! – відрубав король.

Старші брати, ж і досі, жили з батьком у палаці, а найменший повернувся до війська.

Минуло кілька днів, і знову веліли йому з’явитися до королівського палацу. Нелюбий син прибув, коли в покоях уже сиділи його брати. Володар і йому дозволив сісти й прорік:

Старші брати раділи, бо в них гарні обраниці, а в наймолодшого на серці туга: як же він покаже свою наречену. Її не всі й помітять! Та що вдієш, довелося бідоласі знову йти до лісу. Мишка весело привітала його:

– Здоров був, мій обранцю, що тебе знову привело до лісу?

– Прибув забрати тебе й показати своєму батькові,– відповів хлопець.

– Я готова,– зронила мишка,– можу йти цієї ночі або завтра зранку.

Юнак нічого не відповів їй і ліг спати, щоб хоч у сні забути про майбутні оглядини. Рано-пораненьку мишка збудила його:

– Вставай, час рушати, але я спершу сходжу до підземної схованки.

Поки мишки не було, хлопець одяг мундир та й став чекати на свою обраницю. Довгенько не з’являлася, що він аж подумав спересердя:

«Де це запропала моя наречена? А втім, невелика втрата, якщо вона й залишилася у своїй норі – соромно таку нести до батька».

Заклопотаний жених не помітив дівчини, яка стала біля нього. Красуня запитала:

– Що це ви, незнайомцю, робите в моїй світлиці?

– Чекаю на свою наречену,– мовив хлопець.

– Це я ваша наречена,– зронила чарівна дівчина і простягла юнакові руку.

Той зашарівся і не насмілювався й доторкнутися до юної вродливиці, лише спромігся сказати:

– Ви, люба дівчино, так не жартуйте, моя суджена – мишка.

– Ця мишка я і є! – вигукнула дівчина, вмить обернулася на мишку та й шмигнула в шпарину підлоги.

По хвилі з’явилася знову ще гарнішою і назвала хлопця своїм судженим. Парубок був такий приголомшений, що не міг зрушити з місця. Тоді красуня знову стала мишкою й промовила:

– Коли втретє стану юнкою і не вподобаєш мене, то назавжди залишуся мишкою,– і знову зникла у шпарині.

Минав час, а юна красуня не поверталася. Хлопець був у відчаї, картав себе:

«Я несосвітенний дурень – так необдумано відмовився від чарівної дівчини! Як тільки з’явиться ще раз, хай гарна чи погана, назову своєю нареченою».

З глибокої задуми його вивела дівчина – ще гарніша, ніж дві попередні, а стара хижка перетворилася на розкішний палац. Навколишній ліс став великим містом.

Хлопець пригорнув дівчину, поцілував, як і належить нареченому, й мовив:

– Ходімо тепер, моя люба, до батька.

– Ти – королевич, а я – королівна, як бачиш. Пішки не йтимемо, зараз подадуть коней.

Вона звеліла слугам спорядити весільний кортеж. Незабаром перед палацом били копитами рисаки, запряжені в красиву карету. Коли вже мали рушати, наречена подивилася на свого жениха й сказала:

– Ні, я не поїду з тобою, доки будеш у солдатському мундирі. Він не пасує тобі. Зараз принесуть убрання.

Юнка веліла слугам знайти найкращу весільну одіж, чоботи, капелюх – усе, чого не мав королевич у свого батька. Передягнувшись, він сів у карету поряд зі своєю обраницею. Тільки рушили – задзвонили дзвони, гармати вдарили салют.

Трьом королевичам влаштували бучне весілля. До міста з’їхалося люду видимо-невидимо, та досхочу було всім наїдків і напоїв.

Вродливі й пишні були доньки міністра й сенатора. Та найчарівніша все-таки – наречена наймолодшого королевича.

Коли рушали до вінця, король сів у карету до найменшого сина. Після вінчання, по дорозі до палацу, король запитав його:

– Так де ти, сину, знайшов свою суджену?

– Адже я казав,– відповів той,– у лісі. А моя наречена була мишкою.

– Ну в тебе й жарти,– буркнув король, проте не назвав свого найменшого ні хрущем, ні якимось іншим дошкульним прізвиськом.

Тоді король поцікавився в невістки, звідки вона і якого роду.

– Я із славетної королівської родини. Батько хотів віддати мене за нелюба, а я не схотіла. Той жених виявився чаклуном і на сорок літ обернув нас на мишей, а держава стала дрімучим лісом. Ваш син порятував нас. Коли він мене, мишу, нарік своєю нареченою, чари зникли і всі ми знову

стали людьми, бідна лісова хижка – палацом, а нетрі – гомінким містом.

Король був у захваті од невістчиної розповіді. Бучне весілля в королівському замку тривало п’ять днів. Син, якого батько прозивав хрущем, став зі своєю дружиною правити державою, де обом добре жилося.

Тут і казочці кінець.