Читати книгу - "Жан-Ведмідь, французька казка"

Жила собі на світі дівчинка Орсан. Не мала вона ні батька, ні матері. Збирала сирітка в лісі ягоди, гриби та квіти, продавала багатіям – тим і заробляла собі на хліб.

Якось восени, заблукавши в хащах, Орсан наступила на чарівну траву. Кольором схожа на золотаве полум’я, трава вночі випромінювала світло, а вдень від неї падала тінь. Але людське око цього не помічало. І той, хто наступав на цю траву, міг зробити ще тринадцять кроків, а потім умить забував, куди і чого йшов, і лиш блукав, блукав, блукав...

Правда, можна було врятувати таку людину – варто лише вивернути її одяг, а лівий черевик озути на праву ногу. Та хіба Орсан знала про це?

Надходила ніч. Дівчинка помітила якусь нору і вирішила переспати у ній на сухому листі.

На світанку Орсан прокинулася від хрипкого урчання і якогось шурхоту. Розплющивши очі, побачила ведмедя, що стояв над нею, немов людина, схрестивши лапи. Схожий він був на мішок з м’якої шерсті, крізь яку ледь пробивалися маленькі блискучі очиці. Поруч з ним стояв невеличкий хлопчик.

– Ти хто? Що тут робиш? – гримнув ведмідь.

– Я Орсан, сирота, заблукала в лісі, не можу вийти. Я втомилася і дуже голодна.

– Гаразд, залишайся тут, коли хочеш.

Ведмідь був буркотливий, але добрий.

Орсан стала яшти в його барлозі. Вона ласувала диким медом і ягодами, які приносив ведмідь, їй тепло було вночі біля його шуби.

Та найдужче полюбила вона хлопчика, ведмедевого сина, доглядала, годувала й ніжно пестила його.

У нього було волосся кольору міді, а нігтики міцні, мов залізо. Орсан

називала його Жаном. А він називав її мамою.

Коли Жанові сповнилося дванадцять років, він засумував за людьми. Він сказав Орсан, що хоче вийти з лісу і виведе її: чарівна трава – йому не перепона.

– Якщо батько захоче з нами піти, візьмемо і його з собою,– додав Жан.

Та ведмідь понад усе любив свій барліг і спокій. Коли Жан говорив йому про людей, ведмідь дуже сердився, казав, що це дурниці, повертався на другий бік і міцно засинав. Ну що було робити?

– Я все одно піду звідси,– рішуче заявив Жан.– Я знаю, мамо, що й ти дуже хочеш жити з людьми. Ходімо!

Був морозяний день. А снігу насипало – кучугури вище дерев. Орсан провалювалася в сніг і швидко вибилася з сил.

Як же здивувалися люди, побачивши, що після стількох років Орсан повернулася до села, та ще й з таким гарним хлопчиком. Її хатина збереглася, і Орсан почала нове життя.

Вона віддала Жана до школи. Але хлопчик був дуже високий та сильний і щодень ставав сильнішим,– діти сміялися з нього і дражнили, прозвавши Жаном-Ведмедем. Жан зненавидів школу. Він не знав ігор, якими захоплювалися його однолітки, він умів тільки борюкатись, битися, а за це його карали, зачиняли в класі, не пускали до дітей.

Якось учитель несправедливо вилаяв Жана. Жан побив учителя і побіг додому.

Та невдовзі з’явилися жандарми й заарештували Жана. А коли згорьована Орсан пішла до тюрми провідати хлопчика, то побачила, що його посадили за дубові двері, міцно забиті величезними цвяхами. Почувши плач, Жан виглянув у віконечко і, сміючись, почав заспокоювати Орсан:

– Не плач, мамо, краще приготуй смачненький суп з баранини. Я прийду на обід.

Опівдні, зголоднівши, Жан злегка натиснув плечем на двері, відчинив їх і пішов собі додому. Наївся супу й баранини і сказав Орсан:

– Мені не можна залишатися вдома – жандарми знов заберуть до тюрми. Дай, будь ласка, мої нові черевики і трохи грошей.

Він поцілував Орсан і пішов у мандри. Довго ходив від села до села, не знаходячи роботи. Якось натрапив на кузню.

– Чи не потрібен вам помічник? – спитав Жан у коваля.

– Потрібен. Та чи вмієш ти працювати?

Жан кинув вузлик з харчами, взяв молот, поклав розпечене залізо на ковадло, розмахнувся і враз увігнав ковадло в землю, а від заліза й сліду не лишилося.

– Ти диви! – занепокоєно вигукнув коваль.– А тепер постав на місце ковадло.

Жан легко витяг ковадло і переставив його на інше місце, де земля видалася йому твердішою.

Злякався коваль такого помічника і вирішив швидше його спекатись.

– Послухай мене, хлопче. Чого тобі в кузні коптіти? Пошукай чогось іншого, кращого.

– Мені в кузні подобається. Я можу перекувати вам усе оте залізо хоч зараз.

– Е, ні. Для цього треба ще помічників чотири...

– Та що ви! Я сам упораюся. Ось побачите.

І Жан, ніби граючись, перекував усе залізо. Потім узяв свого вузлика, весело попрощався з ковалем і, не взявши з нього ніякої плати, помандрував далі.

Під вечір, утомившися, Жан вибрав затишне місце й сів перепочити. Раптом над ним із свистом пролетів і впав неподалік великий круглий камінь. Потім просвистів ще один, ще... Жан озирнувся й помітив, що вилітають вони з ущелини Святого Петра, а пильніше приглянувшись, побачив і чоловіка, який кидав млинові жорна.

– Ось де ти, чудовий метальнику! Нумо знайомитися. Я – Жан-Ведмідь. А тебе як звати?

– Я – Вали-Млин. Дуже сумно мені самому.

– То помандруймо разом!

– А чого ж – помандруймо!

І пішли вони вдвох. Наступного дня дорога їм випала лісом, і надибали вони там дивного лісоруба, який рубав дрова, немов траву косив: одним помахом серпа стинав вісім–десять сосон, потім висмикував дуба і, наче перевеслом, зв’язував ним сосни.

– Гарно в тебе це виходить, друже, – сказав Жан, привітавшися. – Нумо знайомитись. Я – Жан-Ведмідь. А ти хто?

– Я – Верни-Дуб. Заробляю на прожиття як можу.

– Хочеш з нами мандрувати?

– Залюбки.

Тепер вони міряли дорогу втрьох. Увечері друзі підійшли до гори, на якій стояв величезний старовинний замок, весь осяяний вогнями.

– Чий це замок? – спитали вони бабусю, що пасла обіч дороги козу.

– Краще й не розпитуйте. 1 ходити туди не раджу. То прокляте місце. Більш як сто молодців туди зайшли, та жоден не вийшов.

Проте Жан-Ведмідь умовив своїх друзів, і вони піднялися на гору. Вже поночіло, коли мандрівники підійшли до замку. Двері відчинені, хоч ніде ніякої охорони. Порожніми були й коридори, й покої. Всюди позолота, таємничість і тиша.

– Гарно в цьому замку! – сказав Жан-Ведмідь. – І нікого немає. Перепочинемо тут.

– Тепер би попоїсти,– мрійливо сказав Верни-Дуб.

– Переспимо і так,– відгукнувся Вали-Млин.–У мене є трохи харчів, завтра зварю вам смачний обід. А ви тим часом підете на полювання, свіженького м’ясця принесете на вечерю.

Вранці Жан-Ведмідь і Верни-Дуб пішли на полювання. А Вали-Млин розшукав кухню, нагрів води, насмажив грінок, сала, цибулі і з усього цього зварив дуже смачний суп. Опівдні він відчинив вікно, щоб погукати своїх супутників, та в цю мить почувся дивний гуркіт. Обернувшись, Вали-Млин побачив худого, маленького, завбільшки з веретено, чоловічка в чорному вбранні. Мав він щетинясті вуса і неприродно сплюснуту голову, наче в дикої кішки.

– Звідки ти взявся? Чого тобі треба? – спитав Вали-Млин,

– Я хочу твого смачного супу,– відповів чоловічок.

– Йди туди, звідки прийшов, мала нікчемо, а то розчавлю тебе.

– О! Що ти кажеш? Бережися, сину мій!

І чоловік лозиною, яку тримав у руках, шмагонув Вали-Млина. Той з огидою відсторонився. Тоді чоловік пустив йому в ногу стрілу. Нестерпний біль обпалив хлопця, і він упав.

Лише через три години Вали-Млин прийшов до тями – він почув кроки й розгнівані голоси своїх друзів.

– Скільки можна чекати обіду? Чому ти нас не покликав опівдні?

– Я зварив дуже смачний суп. Але з’явилося якесь страховидло і захотіло з’їсти той суп. Я намагався прогнати непроханого гостя, але він

обкидав мене гарячими стрілами. Я мало не вмер. А казан, як бачите, порожній.

– Гаразд,– сказав Верни-Дуб.– Завтра я залишусь удома. І нехай-но тільки з’явиться те страховидло, я йому...

Наступного дня Жан-Ведмідь і Вали-Млин пішли на полювання, а Верни-Дуб, як і обіцяв, залишився вдома. Але опівдні мисливці не почули очікуваного сигналу, походили лісом ще зо дві години й голодні повернулися в замок.

– О, мої друзі! Знову приходило страховидло, але воно набагато більше й страшніше за те, про яке розповідав Вали-Млин. Воно високе, як вежа, й червоне, як перець. Воно знущалося з мене, било мене. І казан, як бачите, порожній.

Верни-Дуб заплакав.

– Не кажіть мені більше нічого! – вигукнув Жан-Ведмідь. – Ви – кволі нікчеми! Завтра я залишусь удома.

Сказано – зроблено. Наступного дня в замку залишився Жан-Ведмідь.

Приготувавши обід, він, не відчиняючи вікна, підійшов до печі і засурмив у мисливський ріг. Тої ж миті перед ним уродився маленький блідий чоловічок.

– О, то це ти «велетень» і «страховидло»? – засміявся Жан.

Чоловічкові не сподобався такий прийом, і він схопився за свою лозину.

Та Жан виявився меткішим і вибив лозину йому з рук.

Тоді чоловічок усім тілом навалився на Жана-Ведмедя. Він, дарма, що маленький, був такий важкий, ніби зроблений із заліза. Ледве відірвав його від себе Жан-Ведмідь і, притиснувши до підлоги, почав допитуватися, навіщо той прилітає в замок.

– Я хочу, щоб ви забралися звідси.

– Не буде цього! – сказав Жан-Ведмідь.

– Подаруй мені життя,– заблагав чоловічок,– а я розкрию тобі таємницю замку.

– Спочатку розкажи, що знаєш, а потім я вирішу, що з тобою робити,

– Гаразд. Замок цей зачарований. У печі під каменем є хід до глибокої ями, в якій замурована найвродливіша в світі принцеса.

– Ну що ж, спасибі. А тепер іди геть і більше сюди ніколи не вертайся.

Маленький чоловічок зник, і в ту ж мить з’явилися друзі Жана-Ведмедя.

– Обід готовий? – спитали вони.– Ти бачив страховидло?

– Ні. Я бачив маленького миршавого чоловічка і прогнав його. А ви – боягузи. Кожен з вас удвічі старший від мене і сильніший. Та, виявляється, що сильні руки і ноги – то не все. Треба ще мати розумну голову і відважне серце. – І трохи заспокоївшись, Жан примирливо додав: – У мене є сюрприз для вас. Ви ще зможете показати свою відвагу. Але спочатку пообідаймо.

Друзі смачно попоїли, і Жан-Ведмідь розповів їм про таємницю замку.

Розшукавши залізний прут і мотузку, вони взялися до діла. Під піччю вони й справді побачили глибочезну чорну яму, схожу на колодязь. Обв’язали мотузкою Вали-Млина і почали опускати його. Але за кілька хвилин той заволав, що мотузка коротка, яма глибока, і хай його швидше піднімуть нагору. Коли його витягли, він був блідий і тремтів із ляку. Жан-Ведмідь доточив мотузку, але Вали-Млин нізащо не хотів знову спускатися в яму. Тоді обв’язали Верни-Дуба, але й він злякався і заблагав, щоб витягли його якнайшвидше.

– Я боюся, я боюся,– белькотів він, блідий зі страху.– Не ходи туди, Жане-Ведмедю.

Та Жан-Ведмідь уже обв’язав себе і попросив друзів міцніше тримати мотузку.

Спускався він дуже довго. Мотузка почала тремтіти й крутитися, як веретено. Війнуло холодом.

Нарешті він торкнувся землі. Було темно. Тільки десь удалині блимав промінчик, і Жан-Ведмідь, розв’язавши мотузку, пішов на те світло. Ось уже й зовсім розвиднилось. А вдалині тремтить щось примарне, ніби вода в озері.

Збоку Жан-Ведмідь побачив купу людських кісток і мимоволі подумав про тих сто молодців, що не повернулися на землю. Йому стало жаль їх. Великий старий пес сидів на постаменті з голубого каменя. Він простяг лапу Жанові-Ведмедю, і гой, погладивши її, пішов далі.

Раптом перед ним з’явилася мати всіх драконів. Була вона в зеленому шкіряному платті, яке закінчувалося довжелезним хвостом. Вона обхопила хвостом Жана-Ведмедя і полетіла. Жан-Ведмідь хотів вивільнитися з хвоста, але де там! Шкіра була така товста й міцна, що прут її не пробивав. Згори Жан-Ведмідь помітив, що вони наближаються до невеликого будиночка. Він вихопив мисливського ножа і полоснув зелений хвіст. З шматиною хвоста благополучно приземлився перед самісіньким будиночком.

Був цей будиночок без вікон, маленький, дуже красивий і сумний водночас. Жан-Ведмідь одразу збагнув, що тут живе принцеса. На дверях висів великий замок, а весь будиночок був оточений міцними залізними гратами.

Над головою в Жана-Ведмедя промайнула мати всіх драконів і опустилася поряд. А із складки її обрізаного хвоста вискочив уже знайомий Жанові маленький чоловічок з палицею в руках. Ударом прута Жан-Ведмідь намертво пришив хвіст матері всіх драконів до землі. Маленький чоловічок, ступивши на кам’яний поріг, зник у будинку. Розгніваний Жан-Ведмідь зібрався на силі й тричі вдарив по гратах. Зламалося залізо, тріснув ланцюг, посипалося каміння, відчинилися двері. Жан-Ведмідь побачив величезного кота, схожого на здибленого коня. Жан-Ведмідь почав лупцювати його, та кіт ніби й не відчував ударів.

Тяжким був для Жана-Ведмедя цей бій. Промайнула думка, що загине він тут. Але, напруживши сили, він знову вдарив кота, і то був смертельний удар.

Мов пташка, випурхнула із своєї кімнати принцеса і міцно обняла Жана-Ведмедя.

Через кілька годин Жан-Ведмідь, забувши про рани, вже міркував, як би вирятувати свою наречену з цього підземелля. Вони підійшли до колодязя, де звисала мотузка, і Жан-Ведмідь смикнув її. Він вирішив підняти принцесу першою. Принцеса вийняла з-за корсажа дві фіалки, поцілувала їх і з слізьми на очах віддала Жанові.

Коли Вали-Млин і Верни-Дуб побачили чарівну принцесу, кожен, нишком усміхнувшись, вирішив, що одружиться з нею. Треба було витягати Жана-Ведмедя з колодязя-прірви, та ні Вали-Млинові, ні Верни-Дубові цього не хотілося, і вони, перезирнувшися, зрозуміли один одного.

Опустили мотузку і, почувши сигнал Жана-Ведмедя, повільно потягли, крекчучи й стогнучи. Тягли повільніше й повільніше і говорили стривоженій принцесі:

– Боже, який він важкий проти вас, красуне.

– Так, це не вниз спускати.

– У мене вже руки потерпли.

– У мене теж.

І коли побачили, що мотузка ось-ось має скінчитися, кинули її, дружно брешучи, що вона обірвалась. Глухо гупнуло щось у глибині колодязя. Принцеса знепритомніла. А Жан-Ведмідь тільки розсміявся, дивлячись, як падає величезний камінь, якого він прив’язав замість себе – він-бо вже знав своїх друзів.

Треба було вибиратися на землю, але як? Жан-Ведмідь повернувся до будинку принцеси зажурений, сподіваючись побачити інші будинки, людей. Та нічого не знайшов.

Камінний пес, як і раніше, незрушно сидів на своєму місці і дивився на Жана-Ведмедя. Хлопець зробив ще один крок, потім зупинився. Взяв одну з фіалок, подарованих принцесою, і поклав на купу людських кісток. Камінний пес, як і перше, простяг йому лапу. Жан-Ведмідь погладив її і тоді пес проказав: «Той, хто хоч раз у житті літав, зможе полетіти знов».

І Жан-Ведмідь згадав, як летів він на хвості матері всіх драконів. Він притьмом повернувся до принцесиного будинку, де лежав обрубаний ним хвіст дракона, загорнувся в ту шкуру й відчув, що може летіти. Може повертати ліворуч, праворуч, підніматися вгору...

Але, вибравшись із колодязя-прірви, Жан-Ведмідь не знайшов у замку ні принцеси, ні своїх товаришів.

Поки принцеса лежала непритомна, Вали-Млин і Верни-Дуб про все домовилися. І ось що вони їй сказали:

– Нещасний Жан помер, хоч ми зробили все, щоб його врятувати. І тепер ми маємо на вас право. Ви мусите вийти за нас заміж – за обох. А якщо відмовите, кинемо вас туди, звідки витягли, а володіння батька зруйнуємо, адже ми найсильніші люди на світі.

Принцеса довго плакала. Розповісти правду батькові вона не наважилася. А він на радощах не помічав дивної поведінки двох її супутників.

Готувався великий весільний бенкет. Влаштувати його вирішили на лузі, бо запрошено було стільки гостей, що королівські покої їх не вмістили б.

Коли бенкет був у розпалі, над лугом раптом з’явилося чудернацьке створіння. То на хвості дракона прилетів Жан-Ведмідь, який усюди розшукував свою наречену. Він приземлився, скинув шкуру і попрямував до королівського столу. Він був у порваному одязі, та його прекрасне, кольору міді волосся, розкуйовджене вітром, виблискувало на сонці. Обличчя світилося любов’ю. А в руках він тримав і досі не зів’ялу фіалку.

Побачивши його, принцеса усміхнулась. Вона вийшла з-за столу, взяла своєю маленькою ручкою руку Жана-Ведмедя й більше її не випускала.

А Вали-Млин і Верни-Дуб, уздрівши живим того, кого вважали мертвим, кинулися навтьоки.

Та Жан-Ведмідь і не думав їх наздоганяти. Він міцно обійняв свою принцесу.