Читати книгу - "Батько й мати ростять дітей…, в’єтнамська казка"

Давно колись жили собі чоловік і жінка. Працювали – не лінились, то й добром обжилися. І було в них трійко дітей, усі троє – сини. Батько й мати любовно їх ростили – нічого для них не жаліли. Надбали вже і грошей, і майна, і ланів, і садків – та все, бувало, солодкого шматка не з’їдять: мовляв, ми й так обійдемося, а в синів нехай у кожного буде своє господарство.

От оженили вони третього сина, найменшого; чоловік і каже жінці: – Ну тепер нам немає чим клопотатися: сини влаштовані. Ми вже віджили своє, вже й голови посивіли. Поділимо все наше майно поміж синами, нехай живуть кожний своїм господарством – а то іще посваряться. А ми собі спокійно доживатимем віку.

Жінка погодилася. Покликали вони сусідів за свідків і склали документ. Собі лишили зовсім трохи майна – скільки їм на старість треба! – а решту поділили між синами.

І хоч чоловікові й жінці перейшло вже за шістдесят, були вони ще міцні здоров’ям, працьовиті й заповзятливі. Тому, впоравши справу з майном, вони знову взялися до праці. А відомо, що хто дбає, той і має. З’явилися

у них надлишки, понесли їх на базар продавати. У працьовитого з грошей робляться ще більші гроші.

Минуло якихось сім-вісім років, чоловік із жінкою знову стали жити так само заможно, як і раніше. А в синів – почасти через те, що молоді були й недосвідчені, а почасти через те, що працювати не любили – господарство ще й не розцвіло, а вже зів’яло.

Якось прийшли всі троє синів до батька й матері та й кажуть:

– Ви вже своє відпрацювали, годі. Тепер відпочивайте, а ми за вас усе робитимем і вас доглядатимем.

– Ми б і самі того хотіли,– відповів старий батько,– тільки так уже здавна ведеться, що батько й мати доглядають дітей – і дітям од цього добре, а от коли діти доглядають батька й матір, то...

– Ні, ви нічого такого не думайте! – в один голос вигукнули сини.– Нам просто дуже жаль вас – адже ви за свій вік наробилися, не гріх і відпочити.

Замислився старий батько. А потім і каже:

– От що, сини мої, відповідь я дам вам через три місяці. Ми з матір’ю поміркуємо, з людьми порадимось.

Навколо хати старого батька ріс садок, а в тому садку гніздилися пташки.

Якось дід попросив хлопчика, що бавився на вулиці, вилізти на дерево манго і зняти пташине гніздо. Хлопчик умить виліз на дерево й зняв гніздо з пташиною сім’єю: одудом, одудихою та двома пташенятами. Дід випустив одуда й одудиху, потім зробив гарненьку клітку, посадив туди пташенят і повісив на дереві.

Одуд та одудиха цілісінькими днями носили пташенятам харч і годували їх, просунувши голівки між грати.

«Так!–подумав дід.– Птахи дуже люблять своїх дітей, не покинули їх у біді».

Коли пташенята повиростали, дід попросив хлопчика впіймати одуда та одудиху. Той упіймав. Дід посадив їх у клітку, а пташенят випустив. Пташенята, ледве почувши волю, як майнули, так більше їх і не бачили. Жодного разу не прилетіли до батька з матір’ю.

«Невдячні! – подумав дід.– Жодного разу не згадали про батька й матір, а про те, щоб годувати їх,– і поготів... Так і в людей. Люди теж піклуються тільки про своїх дітей, а не про батька з матір’ю!»

Минуло три місяці. Сини прийшли до старого батька – спитати, якого дійшов він рішенцю.

Батько розповів їм про пташину сім’ю, а потім сказав:

– Нам із матір’ю майно зовсім не потрібне. Коли упадуть руки і ми вирушимо в потойбічний світ, то з собою нічого не заберемо. Але ми з матір’ю впевнилася, що діти, звичайно, краще дбають про своїх дітей, ніж про батька й матір. Про батька й матір згадують лише тоді, коли чогось од них хочуть. Тож ми з матір'ю й вирішили: нікуди ми не підемо, залишимось у своїй хаті, на своєму клаптеві землі, аж поки заплющимо очі назавжди; працюватимемо, скільки сили стане, а вам надокучати не хочемо.

Сини почали один поперед одним клястися й присягатися.

Старший поклявся, що коли навіть брати відцураються батька-матері, то він сам піклуватиметься про них.

Середульший заприсягся, що ніколи жодним словом, жодним натяком не образить батька й матері.

Третій дав слово честі, що, навіть коли його обсядуть злидні, він піде старцювати, а батька з матір'ю нагодує.

– Якщо сини так клянуться присягаються,– каже стара мати,– то ти, чоловіче, ще раз подумай. Може, не варто рівняти? У птахів буває так, а в людей інакше.

Сини так умовляли батька – а до них ще й мати приєдналася,– що старий здався.

Знову покликали сусідів, і батько знову поділив усе майно між синами, цього разу нічого собі не лишивши.

Перші два роки їм велося непогано. Сини балували їх і їжею, і одягом, купували для них гарні речі, різні легумінки.

Та на третій рік усе змінилося. І викупати чи перевдягти батька й матір не було їм часу, і їжі для них не лишалося.

Всі троє синів були ледачі, проте любили солодко їсти та м'яко спати. Отож вони швидко спродали майно й розтринькали гроші: адже не зароблене своїми руками так же легко пустити за вітром, як бриль із голови зняти. Клопоти та нужда швидко ізсушилп їх, ізв’ялили, їм стало не до того, щоб турбуватися про батька й матір. Навіть більше: сини та невістки шкодували для них кожний гріш, кожну чашку рису.

Досі середульший і менший сини давали старшому гроші на утримання батька й матері. А тепер вони почали сперечатися між собою. Кожен казав, що він дав більше, ніж брат.

Нарешті вони вирішили: хай кожен по черзі годує батька й матір протягом року. Та роздумавшись старший брат сказав, що він не згоден: адже батько й мати можуть через рік померти, от і вийде, що він витратиться, а в братів грошики цілі будуть...

Стали вони домовлятися: хай кожен братиме батьків на півроку, потім – на три місяці. Врешті дійшли згоди: кожен буде утримувати батька й матір протягом місяця – за жеребком.

Батько й мати що старішали, то слабшали, вже й ходити не могли, тому їм все частіше доводилось і голодними сидіти, і недоглянутими.

Що далі, то нетерпеливіше чекав кожний син, коли скінчиться місяць, коли він здихається батька й матір.

Так до кінця третього року батько з матір’ю і не дожили: померли з голоду.

Тим-то у прислів’ї й мовиться:

«Батько й мати ростять дітей – небо до них прихиляють; діти старих батька й матір доглядають – щодня дорікають».