Читати книгу - "Три сестри, грузинська казка"

Один убогий чоловік мав трьох дочок. Повиростали дівки та й повіддавалися. Старша – за дворянина, середульша – за багатого купця, а найменша – за пастуха. Старші сестри не раз, було, беруть меншу на посміх, але та за своїм пастухом була щаслива й не плакалася.

Раз батько занедужав та й кличе дочок із зятями до себе.

Старша дочка приїхала зі своїм чоловіком бричкою. Трохи загодя їде середульша. Посиділи коло батька та й знову за своє: з найменшої сестри сміятися.

Аж смерком уже прийшла найменша зі своїм пастухом. У неї в руках хустка нав’язана, а в чоловіка – сакви. Навідалися до батька, подали подарунки. Дочка – сорочку та чоху, а зять – чорне вино та смажених курей.

Пораділи батько з матір’ю, що побачили дочок із зятями. Хворий батько встав, надів нову сорочку та чоху. А мати з найменшою вечерю готують. У старих батьків нічого не було в хаті, щоб повітати гостей, тож добре, що найменша з чоловіком принесли. Тим і повітали.

Дворянин із купцем знай хиляють чорне вино, а й не подумають добрим словом згадати того, хто приніс теє вино. Наїлися гості, напилися та й пороз’їжджалися по домівках.

Минув якийсь час. Пихатий дворянин розтринькав маєток та землю, набрався грошей у позички, як май груш.

Купець теж шматка хліба не мав, бо пароплав із крамом потонув у морі, сам купець ледве зостався живий.

Лиш пастух із дружиною працювали, як і раніше. Був у них і хліб, і до хліба, й дітки росли гречні та веселенькі.

Одного дня приходить до них старша сестра – худа, обшарпана, голодна та й каже найменшій сестрі:

– Я твоя старша сестра, порятуй, бо з голоду повмираємо.

Заплакала найменша сестра, як побачила свою сестру в такому горі. Повітала, а на другий день наклала повен віз усякого збіжжя та й провела за село.

Минуло ще трохи часу, й прийшла до найменшої сестри середульша – худа, змарніла, де й поділася її врода. Одягнута в якесь лахміття, що й пізнати важко.

– Я твоя середульша сестра. Поможи, бо з голоду помремо!

Заридала найменша, що побачила сестру, колись таку гарну, а тепер страшну й обідрану. Скинула з неї те дрантя, прибрала в свою найкращу сукню. А на другий день наклала повен віз добра та й вивела на дорогу. Не подякувала й середня сестра, так і поїхала.

Образився пастух та й каже дружині:

– Не варті вони того, щоб хтось змилувався над ними. Не вміють працювати, то й дяки не знають. Хай беруться до роботи, то й матимуть. Пам’ятаєш, як сміялися з нас?

Не змогла найменша дорікати сестрам, тільки сіла та й заплакала.

Аж на другий рік знову ідуть сестри, тут уже зустрів їх зять.

– Ви не гідні, щоб вітати вас, бо працювати не любите, а сміятися з робочої людини вмієте. Отож ідіть та й попрацюйте, а на нас не покладайтеся.

Крутнулися сестри й подалися назад. А найменша сестра кинулася до вікна і з сльозами на очах мовила чоловікові:

– Нащо ж ти прогнав їх, то ж мої сестри!..