Читати книгу - "Мудрий дідусь, бурятська казка"

Було це давно-давно, ще за тих часів, коли по монастирях-дацанах проживали жаднючі, пихаті, ледачі лами. У нашій місцині теж був такий дацан, а в ньому жили нероби лами. Жили, розкошували та людей дурили.

А найбільше пишалися серед них три товстуни. Вони скрізь вихвалялися між людьми своїм великомудрим розумом. «Нема,– в людей таких таємниць, яких ми не відгадали б!»

Отакі були пихаті лами!..

А в сусідньому улусі був собі один мудрий дідусь. Багато років він жив по правді, нікого не кривдив – і люди завжди ходили до нього за правдою. Пихатим ламам він не вірив і називав їх дурисвітами.

– Ви самі колись побачите, що немає в тих лам ані мудрості, ані крихти розуму! – казав дідусь своїм односельцям.

На велике свято саадан-сари люди з улусу запросили тих лам до себе в гості. Ну ж і зраділи товстуни!

– Бач, як шанують нашу мудрість! – згорда мовив перший – чванливий лама.

– А мені здається – там можна й грошенятами поживитися! – зрадів другий – загребущий.

– Ой же й наїмося там м’ясця! Ой же й поплескаємо по своїх пухких животах! – зрадів третій – ненажерливий.

Лами посідали на воза. За візника взяли хлопчика, який жив неподалік. Поки їхали, товстуни все вихвалялися один поперед одного.

– А пам’ятаєте, як я цілого барана ум’яв? – питав перший.

– А пам'ятаєте оту чорнооку дівчину, яку я в батьків украв? – запитував другий.

– А пам’ятаєте, які я грошики взяв за ліки з діда, що недавно помер? – хвалився третій.

Хлопчина тільки слухав та дивувався.

В улусі лам приймали з великою пошаною. їх поселили в окремій юрті, а коли почався банкет, усіх трьох – від старшого до наймолодшого – посадовили вряд на пухких подушках. Останнім сів хлопчина-візник.

І тут піднявся перший лама, чванливо надув щоки.

– Нема такого звичаю, щоб візник сидів на подушках! Хай сидить на твердому ослоні! – наказав він.

Хлопчик дуже зніяковів і схопився був з місця, але дідусь, що запросив гостей, зупинив його.

– Вибачайте, шановні лами,– сказав,– але у нас інший звичай! Ми всіх гостей садовимо на однакові місця!..

Чванливий лама кинув на старого недобрий погляд.

– Виходить,– спитав пихато,– живете, як каже народна приказка:

«У кожному улусі собаки по-своєму гавкають».

– Так, ламбгаю, так. Мудра це приказка. Недаремно сказано: «Так само, як на дні колодязя не варто шукати риби, так і в стародавніх словах годі знайти неправду...»

Лама, насупившись, знов глянув на старого.

– Ми з тобою бачимося вперше, а ти вже й сваритися починаєш!..

– Що ви, що ви,– каже дідусь,– навіть і не думайте такого, ламбгаю! То не я, то приказка вашу одіж шматує. А зараз будемо чай пити – всі прикрі слова забудемо...

Перше ніж принести чай, дідусь пороздавав усім гостям чотки – архі.

Пихатий лама почав перебирати їх та читати молитву. Другий навіщось почепив архі собі на шию, а третій – злодійкуватий – мерщій заховав їх за пазуху.

Тільки хлопчик-візник згорнув архі і поклав на стіл.

Потім гостям подали чай. І тут лами побачили, що в чашок опуклі денця. Вони не стоять на столі, падають. Ой, які незручні чашки! Чому такі незручні чашки?!

Обпікаючи руки й губи гарячим чаєм, лами насилу випили по одній чашці і більше пити не схотіли.

А дідусь, посміхаючись, припрошував:

– Ви ж з дороги, любі гості. Пийте чайок, будь ласка! Пригощайтеся, прошу вас!

Тільки хлопчина-візник сидів спокійненько й, не хапаючись, сьорбав чай. Він ставив свою чашку на стіл у кружечок з чоток, і вона не падала.

Усі в юрті нишком сміялися з невдачливих лам.

Надходив вечір. Перед гостями поставили столики, і лами з острахом чекали, що ж буде далі.

На кожен столик дідусь поставив іграшкового коня з сідлом і вуздечкою.

– Пригощайтеся, любі гості! Куштуйте м’ясну страву! Лами зовсім розгубились, але не хотіли показати це хазяям.

Та ось ненажерливий лама хутко відірвав кінське вухо й поклав V рота. Пожував, зморщився й виплюнув.

Другий лама згадав, що коли коня гнуздають, йому роззявляють рота. Він одірвав у свого коника верхню губу, та – лишенько! – вона теж була з тіста.

Лами спіймали облизня. Вони сердито перезирнулися й мовчали. Тільки хлопчик-візник сидів собі спокійненько. Він зняв із свого коника сідло з тіста й попону. Під ним була дірка. Занурив ложку всередину – а там смачна м’ясна страва! Хлопчик наївся досхочу.

А лами сиділи й слухали, як бурчать їхні голодні шлунки. Вони налагодились були їхати, але дідусь чемно вклонився їм і сказав отакі слова:

– Дорогі й шановні лами! У нас в улусі є один гість, який прибув здалека. Такий хороший гість, але чомусь усе мовчить. Чи не заговорить він у відповідь на ваше розумне слово? Погомоніть з ним, вельмишановні лами...

Лами неохоче попленталися слідом за дідусем з юрти. Вони йшли мовчки, боялись якогось нового жарту.

Гість, що про нього казав дідусь, стояв край дороги. Лами здалека почали йому кланятись, але він стояв нерухомо.

«Ну ж і чванливий гість!» – подумали про нього три товстуни.

Дідусь стежив за ними здалека. Коли лами повернулися, він спитав:

– Ну як, бачили ви нашого гостя? Побалакали з ним?

– Недобра людина ваш гість,– кажуть лами.– Мовчить і словом не озветься – чванливий дуже...

А хлопчик-візник каже:

– А я з ним побалакав. Гість сказав, що, як почалася зима, він спустився сюди згори, але навесні знов повернеться назад.

Дідусь міцно обняв розумного хлопчину. Адже гість, що з ним гомоніли лами, був... ніхто інший, як сніговик, одягнений у халат і шапку.

Юрта аж затрусилася від реготу – «вельмишановні», «премудрі» лами стали посміховиськом для всього улусу.

– З грізної хмари нема дощу, в уславлених лам, бачимо, немає розуму!

– Ситий кінь баским здається, а лами й нойони – премудрими. Ой, дарма здаються!

Отаке всі гукали в спини ламам, які чимдуж тікали від своєї ганьби.

* Саадан-сари – свято білого місяця.

* Ламбгай – шанобливе звертання до жінки.