Читати книгу - "Куйкинняку та Минкусин, коряцька казка"

Одного разу Минкусин пішов на полювання в тундру. Прийшов і сховався в моху. Невдовзі підійшов до нього дикий олень.

Минкусин дістав ножа й заколов оленя. Потім завдав собі на плечі й пішов додому.

Дома мати спитала:

– Хто це тобі дав?

– Сам убив.

І знову пішов у тундру Минкусин. Виліз на високе дерево.

Раптом побачив: схилом гори іде ведмідь. Ось він уже близько підійшов.

– Здоров, Минкусю!

– Е!

– Що робиш, Минкусю?

– Рубаю дерева.

– Для чого дерева?

– А для чого-небудь.

– Мабуть, ти й кедрових шишок назбирав?

– Авжеж! Два курені кедрових шишок призапасив.

– А що як я в тебе жити зостанусь?

– Не знаю. Мабуть, мати моя не захоче, щоб ти з нами жив.

– Якщо вона не прийме мене, я тебе з’їм.

– Ну що ж, приходь.

Невдовзі ведмідь прийшов до них.

– Привіт, ведмедю.

– Ну от, я й прийшов,– відповів ведмідь.

За один раз він випив два чайники чаю, з’їв дві в’язанки юколи.

Після цього спитав:

– Скільки ж лишилось у вас запасів? О, вже небагато. Як тільки я з’їм половину ваших запасів, то з’їм і тебе з матір’ю.

Другого дня Минкусин подався в тундру.

Прийшов і ну плакати.

Куйкинняку почув, наздогнав його.

– Здоров, Минкусю! Що з тобою?

– Ох, лиха година! Ведмідь сказав, що як упорається з половиною наших запасів, з’їсть і мене з матір’ю.

– Дарма, Минкусю, не плач! Завтра я прийду із списом. Та ще й нагострю його гарненько.

Наступного дня прийшов Куйкинняку. Ведмідь, наївшись, спав.

Минкусин зустрів Куйкинняку:

– Привіт, Куйкинняку! Ти прийшов.

– Авжеж, прийшов! – мовить Куйкинняку, а сам поглядає на всі боки,– Чого це там кухлянка ворушиться? Наче хтось дихає під нею?

Минкусин сказав:

– Там ведмежі шкури кухлянкою накриті.

Трохи згодом Минкусин мовив:

– Дай-но я вийду надвір.

Тоді й мати його каже:

– Вийду і я.

Як тільки вони вийшли, Куйкинняку всадив списа у ведмедя і вбив його.

– Ех, давненько не пробував ведмежатини!

Одразу ж увійшли Минкусин з матір’ю.

– Тепер маєте що їсти,– сказав їм Куйкинняку.

– Ох, не знаємо, як тобі й дякувати,– мовила йому мати.

Куйкинняку завдав собі на плече ведмеже стегно і пішов додому.