Читати книгу - "Хунлелю, чукотська казка"

Колись по берегах річки Кональчик жило войовниче плем’я танітів. Жили вони з розбійницьких наскоків.

Сподобалася танітам череда Арепу, який з великою сім’єю мешкав неподалік від річки Кональчик. Воїни танітів почали готуватися до нападу.

– У нас із Арепу мир, не можна воювати! – сказав їм вождь.

– У нас мир із його братом Хунлелю, а не з ним! – відповіли таніти.

– Ні, ми домовилися з тельхапськими чукчами не воювати! – стояв на своєму вождь.

Довго сперечалися воїни і таки не послухали свого вождя – напали на Арепу, вбили його дружину й дітей, забрали оленів.

Заткнувши в боці рану, Арепу з останніх сил біг із донькою в Майно-Пильгіно, щоб попередити чукчів про напад танітів.

Бігти лишалося недалеко, Арепу вже бачив море, але тут він зовсім знесилів і впав.

– Покинь мене тут, дочко, а сама біжи в Майно-Пильгіно до поморів. Попроси в них захисту і скажи чукчам, що таніти почали війну.

Але донька не хотіла кидати батька напризволяще.

– Я хочу пити! – сказав батько.

Донька набрала снігу, та Арепу просив хоч один ковток води. Вона почала спускатися з сопки до води, але не встигла дійти до струмка, як батько крикнув:

– Мерщій біжи, скажи моєму братові Хунлелю про напад танітів! – і на її очах кинувся із скелі.

Донька плачучи побігла туди, куди звелів батько. Майно-пильгінські коряки хоча й тремтіли од страху, проте заховали дівчинку.

У цей час до стійбища під’їхав Хунлелю, брат Арепу. Не встигли коряки розповісти про те, що сталося, як побачили оленячі запряжки танітів. Хунлелю вскочив у свої нарти.

Таніти впізнали Хунлелю і пустили в нього хмари стріл.

Хунлелю мчав у гори, де можна було заплутати сліди, обдурити танітів. Швидко стомилися олені, і таніти почали наздоганяти брата Арепу. Стріла влучила в одного з оленів, поранила. Тоді Хунлелю одрізав посторонки, кинув пораненого і помчав далі.

Таніти зраділи. Вони знали, що Хунлелю далеко не втече на одному олені.

Нараз зірвалася хуртовина, завила, завихрила снігом так, що за два кроки нічого не видно стало. Хунлелю іще чув крики танітів, але вже вільніше зітхнув. Він не боявся завірюхи...

– Ти повернувся? – спитав дід.

Хунлелю подали на дерев’яній таці гарячу жирну груднину. Він розповів про танітів, про смерть Арепу і про те, як вороги гналися за ним. Коли Хунлелю наївся, старий спитав:

– Що ти збираєшся робити зараз?

– Лягати спати! – відповів онук.

– І ждати, поки прийдуть таніти й заколють тебе, як оленя? – відказав дід. – Я знаю танітів, це безчесні люди. Зараз вони наїлися м’яса, напилися чаю і повкладалися спати, а вартові, почувши хропіння, і собі поснули. Вони сподіваються, що в таку хуртечу ніхто носа не виткне з яранги. Через те їх зараз можна переколоти всіх! Чи знайдеться в тундрі богатир, який знищить танітів?..

Онук мовчав.

– Тоді я сам поїду! – сказав старий і встав із шкур.

Враз Хунлелю вискочив із полога, надів кухлянку, сів

на нарти. Дід сказав йому на прощання:

– Не заходь до яранги, поки не почуєш сонного бурмотіння. Таніти сплять неспокійно, але міцно. Їх можна

всіх повитягати за ноги з яранги на мороз, і не почують.

Свіжі олені мчали Хунлелю, як вітер.

Щоб зберегти силу оленів, він поїхав через гори. Виїхавши на вершину хребта, Хунлелю випріг оленів, прив’язав їх іззаду до нарт, а сам сів на нарти і помчав униз. За річкою Майно-Пильгіно він побачив стійбище танітів. Хунлелю зупинився, залишив оленів під пригірком, а сам, скрадаючись, прослизнув у ярангу. Вартові, обнявши списи, спали біля входу.

«Дід мав рацію!» – подумав Хунлелю і, затамувавши подих, безшумно заходився біля ворогів... Невдовзі в яранзі запанувала мертва тиша...

З-за моря зійшло сонце. Хуртовина вщухла, тиша й спокій стояли в тундрі. На сонці іскрився сніг, над ярангами коряків мирно вився димок.

Хунлелю гнав додому дві великі череди: череду танітів і череду Арепу.