Читати книгу - "Ворон і лисиця, чукотська казка"

Сидить ворон біля своєї яранги та й думає: куди б це податися по здобич: на берег моря чи в тундру. Думав-думав і надумав іти до моря.

Вийшов на берег. Ходив-ходив, стомився, а здобичі ніякої. Тоді почухав з горя за вухом, і на пісок упала якась комаха. Прив’язав ворон до неї вірьовку і потягнув додому. Що ближче до домівки – то важча здобич. Тягне ворон, задихається. Побачили його діти, вибігли назустріч і помогли дотягти здобич до яранги. Тільки тут ворон оглянувся і побачив, що на вірьовці велика нерпа.

Біжить мимо лисиця та й питає:

– Де ти стільки м’яса роздобув?

– На березі! – відповідає ворон.

– Ану і я туди збігаю!

– Не ходи, не псуй мені полювання. Я з тобою поділюся.

– Як ото ділитися, краще скажи, як спіймати нерпу?

Розповів ворон.

Бігала-бігала лисиця берегом, надокучило їй, почухала вона за вухом, упала якась комаха на пісок. Прив’язала до неї вірьовку лисиця й потягла. Що ближче додому, то більша цікавість розбирає лисицю. Ось уже й домівка недалеко, діти біжать назустріч. Не втрималась лисиця – оглянулась, а замість нерпи на вірьовці те, що прив’язала: не треба було оглядатися.

З’їв ворон нерпу і знову думає, куди податися на полювання? На берег річки чи в тундру? Краще на річку.

Підходить ворон до річки, а там мишенята граються. Побачили вони ворона і закричали:

– Дідусь, дідусь прийшов!

Оточили мишенята ворона й повели в ярангу чай пити. Добре частували гостя, ще й на дорогу всього дали.

Ворон усе це склав на нарти і потягнув додому. Іде ворон, а нарти дедалі важчають і важчають. Він тягне, не озирається. Підійшов до яранги, оглянувся, а в нартах повно червоної риби і жирного м’яса.

Біжить мимо лисиця та й питає:

– Де ти роздобув стільки їжі?

Сказав ворон лисиці, а лисиця – до річки.

– Не ходи, не псуй мені полювання! – просить ворон.

Та хіба таку вмовиш? Побігла лисиця. Біжить вона берегом річки, побачили її мишенята й закричали:

– Ось наша бабуся!

Прибігли мишенята додому, розповіли батькам.

Приходить і лисиця, сіла в полог і наказує мишам:

– Дайте мені чого-небудь поїсти!

Поставила стара миша лисиці якісь корінці та шматочки риби. Розсердилась лисиця на мишей:

– Що це ви мені даєте? Дайте більше, інакше я вас усіх поїм.

Дали миші лисиці гостинець: повні нарти трави. Йде лисиця додому, а нарти дедалі легшають і легшають. Ось і яранга близько, діти біжать зустрічати. Не витримала лисиця, оглянулась,– на нартах, як і раніше, тільки трава.

Ворон знову думає: «Куди мені податися? Піду в тундру, може, що знайду?» Іде він тундрою, бачить – стоїть самотня землянка. Глянув він через димар, а в землянці жінка пасе цілу череду жирних молодих оленів. Вибрав ворон оленятко, яке менше, і плюнув на нього. Здохло, бідолашне. Жінка викинула його в тундру. Ворон підібрав оленятко, поклав на нарти і почвалав додому. Іде, не оглядається. Підійшов до яранги, а замість оленятка на нартах лежить великий жирний олень.

Біжить лисиця мимо, питає:

– Де це ти роздобув стільки м’яса?

– Скільки разів ти псувала мені полювання! – відповів ворон.– Не скажу. Краще я дам тобі м’яса!

– Ні, я не хочу м’яса, я хочу сама принести оленя.

Тоді ворон розповів, що треба зробити. Побігла лисиця. Знайшла землянку. Вибрала найбільшого і найжирнішого оленя і плюнула на нього. Здох олень.

– Чого це олені почали гинути? – сказала господиня і викинула тушу в тундру. Лисиця завдала собі оленя на спину, а встати не може. Тоді вона закричала:

– Гей, хазяйко, іди допоможи!

Вийшла жінка з великою палицею і ну бити лисицю. Потім допомогла підняти оленя, і лисиця пішла додому.

Іде тундрою, а ноша дедалі легшає і легшає. Підійшла вона до своєї яранги, а замість жирного оленя – кістляве оленятко. Сіла лисиця біля яранги й гірко заридала.