Читати книгу - "Всемогутня Катгиргин, чукотська казка"

Давно колись на Чукотці жила всемогутня Катгиргин. Де стояла її яранга, ніхто не знав, але появлялася вона скрізь і багато всякого лиха коїла людям. Прийде, бувало, мисливець з полювання, скине моржа з нарт і починає його розбирати. Раптом дивиться, а під ножем у нього не морж, а звичайнісінький камінь. А то ще, бувало, прибіжить заєць до стійбища і танцює, немовби просить: «Бийте мене!» Мисливці схоплять рушниці, приціляться, а вистрілити не можуть. Дивляться, а в них замість рушниць собачі хвости в руках.

Розповідали, нібито Катгиргин на тисячі верст довкола владарювала. Буцімто в неї така сила таємна була. Захоче, наприклад, людину в звіра перетворити – дмухне, плюне, і замість людини який-небудь песець з’явиться.

А ще подейкували, начебто слугами були в неї рибка-сайка, сірий зайка, олень рогатий, вовк зубатий, медуза слизька, біла лисиця, кайра, чорна птиця, північна берізка та мох підсніжний. І всі ці слуги також таємну силу мали. Правда, вони не у все могли перетворювати ворогів своїх, а тільки в найбезневиннішу істоту та й то один раз у житті, коли їм самим смерть загрожувала.

Така була воля всемогутньої Катгиргин.

Багато чув про це мисливець Тинен, однак не у все вірив.

Одного разу прийшов він із полювання та й каже жінці:

– Чого це ти, жіночко, все лежиш? Взяла б хоч кухлянку полатала. Бачиш, уся в дірках.

– Візьми й латай, як маєш охоту.

– Стомився я, та й не чоловіче це діло...

– Діло твоє, а мені спати хочеться!..

– Що ж це таке? – здивувався Тинен.– Я перемерз, зголоднів, а ти й доброго слова не скажеш.

Посварився мисливець з дружиною і надумав піти од неї.

Узяв шматок в’яленого м’яса за пазуху, закинув за плече рушницю та й пішов, куди очі бачать.

Чи довго йшов, чи недовго, аж бачить – перед ним ущелина. Ліворуч і праворуч чорні скелі стоять, голими шпилями небо підпирають. А тут саме вечір заходить. Подумав Тинен: «Куди в темряві підеш, треба на ніч влаштовуватись». Дивиться, попереду печера. «Що ж,– думає,– зайду». Не встиг він і кроку ступити, як із печери вийшла баба – худа, горбата, з гачкуватим носом, голова сторчма стоїть, зуби, наче ікла в моржа,– довгі-довгі.

– А-а... Тинен?.. Давно чекаю!..

Здивувався мисливець: звідки вона його ім’я знає?

– Я все знаю!..– каже стара.

Тільки тепер Тинен зрозумів, що він потрапив до лап самої Катгиргин. Що ж його діяти?

А вона далі веде:

– Багато в мене всяких слуг: і птахи, і звірі, і рослини різні, а людини немає... Слухай же, мисливче, віднині ти будеш моїм слугою!.. Робитимеш усе, що я тобі накажу!

– Не бажаю бути твоїм слугою! – Схопився Тинен за рушницю.

– Чи ти ба, який меткий! Ха-ха-ха! Убити мене, либонь, хочеш? Спершу поглянь, із чого стрілятимеш!

Глянув мисливець, а в нього в руках замість рушниці звичайнісінька палиця.

– Будь ти проклята! – замахнувся палицею Тинен.

Стара перекинулася через голову, й одразу ж така хуртовина зірвалася, що довкола стало темно, як уночі.

Зарився мисливець у сніг, жде, поки хуртовина стихне, а вона й не думає стихати, ще дужче шаленіє. Ждав-ждав, бачить, на місці нічого не висидиш. Підвівся й рушив далі. Довго ходив, страшенно стомився Тинен, упав на сніг і заснув. А коли проснувся, бачить: перед ним та сама печера, та сама страшна баба сидить, оленячими рогами волосся розчісує.

– Ну як, мисливчику, тепер згоден? – питає.

– Добре,– каже він,– згоден. Тільки дай мені спершу поїсти.

Трусонула стара космами, й одразу ж оленяча запряжка з’явилась. А в нартах усілякі страви: і тюленяча печінка, й оленина, і м’ясо в’ялене, що копальхою звуть... Усе перепробував Тинен, наївся досхочу ще й за пазуху дещо сховав.

– Ну от і гаразд,– каже стара.– Тепер я ляжу спати, а ти нікого сюди не пускай. Пустиш – на крижану бурульку перетворю!

Стоїть мисливець біля печери, важку думу думає. А в цей час білий ведмідь до печери підходить, хоче всемогутню Катгиргин бачити.

– Не пущу,– каже мисливець.

– Як це – не пустиш? Я її найперший слуга!

– Хоч би хто ти був, а йди, звідки прийшов.

Розізлився ведмідь, зуби вищирив, от-от на мисливця

кинеться. Підняв мисливець рушницю, обидва курки звів.

– Стривай,– каже ведмідь,– не стріляй. Дай подумати,– і зненацька як рявкне: – Будь ти зайцем!

І став Тинен зайцем. Пострибав у печери, спробував узяти рушницю – нічого не виходить. Тоді зрозумів, що в нього тепер один порятунок – ноги. Повернувся, зробив петлю і дременув у стійбище. І сам того не помітив, як опинився біля своєї яранги.

– Відчини, жінко, це я, твій чоловік Тинен!

Виглянула жінка з яранги та як зарегоче:

– Де ж це видано, щоб мій чоловік та був зайцем!.. Геть звідси, поки собак не спустила!

Перелякався заєць і побіг у тундру. Там спокійніше. Довго біг, зголоднів, а довкола ні билинки, усе білим снігом замело. Сів заєць і заплакав гіркими сльозами. Раптом бачить, там, де впали сльозинки, розтанув сніг і мох-ягель показався. Перелякався ягель, що його заєць з’їсть, та як крикне:

– Будь ти тюленем!

І став заєць тюленем. Лежить на снігу, про воду мріє. А до моря не близька дорога. Цілий день повз. Таки доповз. Пливе тюлень морем, а попереду рибка-сайгак жирує. «Ага, – думає тюлень,– ось чим я повечеряю». Тільки погнався за нею, а вона:

– Будь ти вовком!

І став тюлень вовком. Б’є лапами по воді, от-от утоне. Насилу вибрався на берег. Стоїть біля каменя, увесь у крижаних бурульках, тремтить, зуб на зуб не попадає. А тим часом біла лисиця біжить. Вовк за нею. От-от наздожене, уже зубами хвоста дістає. Тут лисиця звернула вбік та як крикне:

– Будь ти кайрою!

І зробився вовк кайрою. Летить кайра над морем, ледве на крилах тримається – так їсти хоче. Побачила медузу – і до неї. А медуза як закричить:

– Будь ти оленем!..

І стала кайра оленем. Пливе олень по морю, самі роги з води стирчать. От-от утоне. На щастя, море почало замерзати, і він по кризі вийшов на берег. Тремтить від холоду, страшенно їсти хоче, а довкола пусто – тільки сніг та скелі. І побіг олень у тундру. Біжить, а на дорозі берізка стоїть. «Дай-но хоч кори з’їм»,– думає олень. Тільки доторкнувся до берізки, а вона:

– Будь ти людиною!

І став Тинен людиною. Прийшов додому, сів на ведмежі шкури і про все, що з ним трапилося, дружині розповідає. Багато на світі бачив, каже, а такого не доводилося.

– Ти ще не те побачиш! – каже дружина.

– Як це? – дивується Тинен.

– А так, щоб ти мене не примушував працювати! Я і є всемогутня Катгиргин!..

У чоловіка по спині мурашки забігали, та він і знаку не подає, головою хитає:

– Нізащо,– каже,– не повірю, щоб моя жінка та отаке вміла. Катгиргин мухою може зробитися, а ти хіба зможеш?

– Не те, що мухою – комаром зроблюся! – гордо заявила дружина. І тільки мовила ці слова, як на очах зникла, наче крізь землю провалилася. А в яранзі замість неї з’явився маленький комарик. Літає, дзвенить. Тинен йому руку підставив: сідай, мовляв, попий крові. Сів комарик на волохату руку мисливця і почав свій тоненький носик у шкіру втикати, а мисливець – лясь його! – і розчавив.

Відтоді, кажуть, і не стало всемогутньої чарівниці Катгиргин на Чукотці.