Читати книгу - "Діти звіра Маани, алтайська казка"

У стародавні часи жила на Алтаї диво-звір Маани. Була вона, як столітній кедр, могутня. По горах ходила, в долини спускалася – ніде подібного до себе звіра не знайшла. І вже почала вона потроху старіти.

«Я вмру, і ніхто на землі про мене не згадає,– журилась Маани.– Забудуть усі, що жила колись велика Маани...»

Благала вона землю і воду, великому Алтаю вклонялась, щоб дали їй діток:

– Прошу, дайте мені хоч одне дитя, нехай завбільшки хоча б як піскуха.

Чи багато, чи мало збігло часу, та, видно, прохання її було почуто. Ось Маани народила сина.

– Рости, рости, мій маленький! – заспівала Маани.– Рости, рости...

Він підріс трохи, але так і лишився дрібним звіром, однак співати-муркотіти од матері Маани навчився. Був це кіт, виявляється.

Другий син – борсук – виріс більший за кота, але ж і йому далеко до Маани, та й вдачею був на неї не схожий.

Удень із дому нікуди не виходив, уночі лісом, важко ступаючи, блукав, на зорі очей не підводив, на місяць не поглядав.

Третя – росомаха – полюбляла висіти на гіллі дерев.

Одного разу зірвалася з гілки, впала на лапи, і лапи у неї викривилися.

Четверта – рись – гарна з себе, але така ляклива, що і вві сні здригалася, поводила чутливими вухами. На кінчиках вух у неї стриміли китички.

П’ятим народився ірбіс – барс. Цей удався світлооким і відважним. Полював високо в горах, з каменя на камінь легко, як птиця, перелітав.

Шостий – тигр, чатуючи на здобич, міг од схід сонця до заходу лежати нерухомо. Вив, як весняний вітер, і голосом наслідував поклик оленів. Він був дужий, але хитрий і навіть од матері приховував свою силу.

Сьомий – лев – ходив, струшуючи гривою, гучно рикаючи. Од того рикання здригалися дерева й рушилися скелі.

Дивлячись на своїх дітей, Маани думала: «Сімох я народила! Нічого тепер мені не страшно».

Навіть людини Маани не боїться. Приляже вона і сміється: «Коли в мене семеро дітей, що мені може людина заподіяти?»

Одного разу Маани сказала: «Сьогодні слід би нам знайти азик - здобич. М’яса б нам попоїсти».

Старший син – кіт промуркотів свою пісеньку, потерся головою об ноги матері й подався на лови. Три дні пропадав. На четвертий приніс у зубах азик – птаху.

– Цього мені й на один зуб не стане,– усміхнулася Маани,– ти сам, сину, під’їж трохи.

Кіт ще три дні своєю здобиччю бавився, лише на четвертий про їжу згадав.

– Слухай-но, сину,– сказала Маани, – з твоєю вдачею важко тобі буде жити в дикому лісі. Йди до людей.

Щойно мовила Маани, а кота вже й слід прохолов. Назавжди втік з дикого лісу.

А борсук сказав:

– Ну, брати, я тепер од усіх найстарший, мені йти!

Нагледів лань з телям, підкрався, простягнув лапи, але лань

скочила і вдарила борсука по лобі копитом.

Розгнівалась Маани:

– Будеш знати, як хапати здобич не по зубах. Тепер на лобі в тебе лишилася відмітина, аби ти пам’ятав про це.

Похнюпив борсук голову, побачив змію, схопив її і з’їв.

Ця їжа йому припала до смаку. Порохкуючи, риючи землю писком, борсук, не дожидаючись ранку, вночі у глиб лісу побіг. Там на горбі вирив собі простору нору, настелив сухого листя і став жити в своєму великому домі, нікого до себе не запрошуючи, сам ні до кого в гості не навідуючись.

– Тепер твоя черга йти на лови, – сказала Маани росомасі.

Сім днів блукала клишонога росомаха, на восьмий принесла залишки вовчої вечері.

– На твоє, росомахо, пригощення сподіватися – з голоду помреш,– сказала Маани. – За те, що сім днів пропадала і братам своїм погану поживу принесла, нехай нащадки твої сім днів на свою здобич чатують, нехай ніколи вони вволю не наїдаються.

Росомаха обхопила своїми кривими лапами стовбур кедра, і з тих пір Маани її не бачила.

Четвертою подалася на лови рись. Ця добула косулю.

– Хай будуть твої лови так само вдалі завжди,– зраділа Маани.– В тебе очі зіркі, вуха чуткі, тріск гілочки чуєш на відстані денного переходу. Тобі в хащах лісових добре житиметься. Там, у дуплах старих дерев, ти дітей своїх будеш вирощувати.

І рись, нечутно ступаючи, тієї ж ночі щезла в хащах старого лісу.

Тепер на ірбіса-барса поглянула Маани. Ще й слова не встигла мовити, а барс одним стрибком уже скочив на високу скелю, одним ударом лапи повалив гірського козла-теке.

Перекинувши козла собі на спину, барс на зворотному шляху зловив ще й прудконогого зайця. З двома дарунками м’яко зістрибнув він донизу, до житла старої Маани.

– І ти, ірбіс-синку, завжди живи на високих скелях, на неприступних каменях. Живи там, де ходять гірські козли-теке і круторогі барани – архари.

Здерся барс на скелі, побіг у гори, поселився між камінням.

Куди пішов тигр, Маани не відала. Здобич він приніс їй, якої вона не просила: поклав до її ніг убитого мисливця.

Заплакала, заголосила Маани:

– Ой, синку, жорстоке серце ти маєш! Ти перший розпочав ворожнечу з людиною, твою шкуру смугами її крові заплямовано навіки. Біжи тепер жити в густі очерети, щоб ніхто не бачив смуг на твоїй шкурі. Живи там, де ні людей, ні худоби немає. Живись у хороший рік вепрами та оленями, а в поганий – жаб їж, але не чіпай людини! Якщо в цих погибельних місцях ти перший помітиш людину, твоє щастя – втікай! Якщо людина помітить першою тебе, її щастя – мисливець не зупиниться, доки не наздожене тебе.

З голосним жалібним виттям смугастий тигр побіг в очерети.

Тепер здобувати їжу пішов сьомий син – лев. Зійшов він у долину й приволік убитого вершника й коня.

Маани-мати мало не збожеволіла.

– Ох-ох! – стогнала вона, дряпаючи собі голову.– Ох, горе мені, навіщо народила я тебе! Ти, сьомий, найлютіший. На моєму Алтаї не смій жити! Іди туди, де не буває зимової стужі, де не чути свисту пронизливого осіннього вітру. Може, гаряче сонце пом’якшить твоє кам’яне серце.

Так відіслала од себе всіх своїх сімох дітей велика Маани, що колись жила на Алтаї.

І хоча на старість лишилася вона самотня, і хоча, кажуть, вмираючи, нікого з дітей своїх покликати не захотіла, все ж пам’ять про неї живе: діти звіра Маани по всьому світі розселилися.

Заспіваймо ж пісню про Маани-матір, казку про неї усім людям розкажімо.