Читати книгу - "Алип-Манаш і Кюмюжек-Аару, алтайська казка"

Коли небо було створено, коли землю було створено, разом з небом і землею народився Байбарак богатир, що їздив на плямистому, як барс, коневі.

Коли місяць було створено, коли зорі засяяли, разом з місяцем і зорями народилася красуня Ермен-чечен.

Вона швидко, як очерет, росла, диких коней сама заарканювала, сама їх впокорювала-об’їжджала. Рівного їй силача на Алтаї не було, рівного їй сміливця на землі не знайшлося.

Поперек її стежки лише Байбарак-богатир наважився стати. Як ведмідь, Байбарак-богатир грізно поглянув – ні об’їхати його, ні з дороги прогнати.

Лівою рукою він красуню Ермен-чечен з сідла висмикнув, на землю опустив, сам на праве коліно впав, правою рукою Ермен-чечен мщно до себе пригорнув.

- Віднині ми довіку нерозлучні,– сказав.

– Завжди разом будемо, – мовила Ермен-чечен.

Веселим переступом їде під Ермен-чечен невтомний іноходець. Широко ступає плямистий, мов барс, кінь, несе могутнього Байбарака-богатиря.

А слідом скаче розгніваний Сюмелу-пай – батько. Щосили періщить він восьмихвостовою нагайкою крилатого коня. Воронокрилий кінь мов вихор летить. Та красуню дочку свою Ермен-чечен Сюмелу-пай наздогнати не зміг.

2

Куди ворон не залітає – на краю голубої долини, куди сороці не долетіти – на краю жовтої долини, біля підніжжя ведмежої гори, в долині, захищеній од всіх чотирьох вітрів, розкинулося стійбище Байбарака-богатиря. Тут у красуні Ермен-чечен народився син Алип-Манаш.

Щойно народившись, Алип-Манаш на ноги став, волосяний аркан узяв, біло-сірого коня, що вузди не знав, заарканив, засідлав, скочив у сідло, тугий лук на плече почепив і поскакав на лови.

Першою стрілою білку дістав, другою – росомаху вклав, третьою стрілою Алип-Манаш вразив могутнього барса, господаря гір.

Байбарак-батько зняв з пояса ніж, наточив лезо об скелю і надрізав шкуру. Шестеро силачів відразу ж здерли її так чисто, що навіть сорока не знайшла б на шкурі шматочка м’яса.

Ермен-чечен-мати шкуру розім’яла, і зробилася барсова шкура лискучою і м’якою, наче шовк, легкою, ніби хмаринка.

Цю шкуру плямисту, золотаву, м’яку, наче шовк, Байбарак-богатир на плече кинув, тестеві в подарунок приніс, розстелив її біля ніг старого Сюмелу-пая.

– Цього звіра ваш онук Алип-Манаш добув, цю шкуру плямисту, золотаву, легку, як хмаринка, лискучу, наче шовк, ваша дочка Ермен-чечен своїми білими руками розім’яла.

Але Сюмелу-пай дарунка прийняти не побажав, простити Байбарака-богатиря не захотів.

3

Алип-Манаш діда свого не бачив, погроз його не чув, безтурботно на радість батькам зростав, мужнів.

У перегонах рівного йому на Алтаї не було. У поєдинку з великими силачами змагався.

В сміливості Алип-Манаш синові небесного царя Темір-Мізе-богатиреві не поступався. Стопудовий лук Алип-Манаша тільки його друг Ак-кобен-богатир міг підняти, але тятиву нап’яти і йому було не під силу.

Одного разу Алип-Манаш почув пісню про могутнього Ак-каана. Сімдесят народів Ак-каан поневолив, сімдесят сім богатирів здолав.

У білому аїлі живе дочка Ак-каана, красуня Ерке-каракчі, та, що їздить на вогнисто-рудому коні.

«Хто верхи мимо стійбища Ак-каана скаче, спішується, аби на Ерке-каракчі-розбійницю поглянути. Хто пішки йде – коліна прихиляє, глянувши на красуню Ерке-каракчі,– співали піснярі, перебираючи волосяні струни тоопшура.– Шістдесят силачів на стійбище їздили свататися, сімдесят богатирів одружитися на Ерке-каракчі бажали. Багато юнаків домагалися її прихильності, жоден не повернувся з аїлу. Численні сліди до стійбища ведуть, зворотного сліду не видно жодного.

З богатирських кісток гори коло стійбища стримлять, кров’ю ріки наповнюються...»

Слухаючи пісню, Алип-Манаш берестяну миску з наїдками відсунув, їсти не став, золоту чочойку з питвом відштовхнув, пити не захотів.

– Поки Ак-каана не здолаю, не заспокоюсь. Якщо красуню Ерке-каракчі не полоню, на м’якому ложі спати не буду.

4

Зростала разом з Алип-Манашем сестриця люба Ерке-коо. Була в неї любима подруга Щира перлина – Кюмюжек-Аару, дочка Киргиз-каана-непереможного.

І посватали батьки Алип-Манашу оцю дівчину – Щиру перлину. Однак Алип-Манаш багаття з нею разом розкладати не захотів, в аїл до неї не ввійшов.

– Чим не пара тобі Щира перлина? – запитує Байбарак- богатир-батько.

– Чим не догодила тобі Кюмюжек-Аару? – запитує Ер- мен-чечен-мати.

Мовчки плаче сестра люба Ерке-коо, шкода їй Щирої перлини – Кюмюжек Аари.

- Добрі батьки мої, люба сестро, – сказав Алип-Манаш,– на дорозі моїй не ставайте, за подол шуби не тримайте. Кінь, прип’ятий до конов’язі, прудкості своєї не покаже. Богатир у своєму аїлі відвагою не прославиться. Мщна стріла в колчані зеленою пліснявою вкривається, меч, що спочиває у піхвах, бура іржа йме. Богатир, що біля домашнього вогнища кров свою гріє, силу втрачає, славу губить. Доки Ак-каана не здолаю, в білий аїл до дружини не ввійду, якщо Ерке-каракчі не полоню, додому не повернуся.

Потім Алип-Манаш світлим лицем до Щирої перлини обернувся і мовив:

– Вважай, що ми одружені. Стару тебе турботою не обійду, погано про тебе ніколи не подумаю. Хочеш – жди мене, не захочеш – воля твоя. Докоряти не стану, неволити тебе не смію.

Підійшов Алип-Манаш до біло-сірого коня, в сідло скочив, не обернувшись, поскакав.

5

Поїхав Алип-Манаш шукати стійбище Ак-каана, поскакав у той край, де живе красуня Ерке-каракчі.

Алип-Манаш удень не спочивав, уночі не спав. Скільки рік бродом перейшов – не полічити, скільки гірських перевалів позад себе лишив – не запам’ятати.

Алип-Манаш улітку в спеку прохолодної тіні не шукав, зимовою стужею багаття не розкладав.

Кружляючи, як веретена, миготіли місяці; роки, мов змії, повзли. Алип-Манашу улітку сонце плечі палило, узимку сніг за комір сипався.

Долинами мчав, на гори видирався, через прірви перескакуючи, біло-сірий кінь витягувався, мов сиром’ятний ремінь, напружувався, як тугии м’яз.

Ось попереду закипіла-заклекотіла бурхлива ріка. Наче біле полум’я, розливала вона синій пісок, лизала сіре каміння, бриз,- ками розбивалася на стрімких порогах. Від шуму бистрої ріки здригалися кедри в горах, тремтіли берези в долинах. Ні вгорі, ні внизу ріки тихого броду не ВИДНО.

Алип-Манаш угору і вниз берегом скакав, поки не побачив берестяний човен завширшки в два сажні, завдовжки в дев’яносто сажнів. Алип-Манаш спішився, човна перевернув. Під човном спав білий, мов лебідь, старий.

Алип-Манаш звернувся до нього:

– Дідусю, переправте мене на той бік!

Старий очі розплющив, на Алип-Манаша подивився.

– Еге, балам-дитя моє, красиві очі, розумну голову, Щиру перлину ти дома лишив! Чого тобі було треба? Що поїхав шукати?

Алип-Манаш старому вклонився, рукою землі доторкнувся:

– Мідна стріла, в колчані заставлена, зеленою пліснявою |покривається, буланий меч, що у піхвах спочиває, бура іржа віє. Богатир біля домашнього вогнища силу втрачає, славу губить.

Старий на те слів не знайшов. Мовчки взяв багор, зіштовхнув човна на воду.

І Алип-Манаш, повода з рук не випускаючи, стрибнув на корму.

Кінь вудила гризе, плисти не хоче, та мщно тримає повід кип-Манаш.

Коли на середину ріки вийшли, старий обернувся, і гірка стареча сльоза упала Алип-Манашеві на долоню.

– За чим плачете, дідусю?

– Мені тебе, балам-дитя, шкода. Скільки богатирів я на той берег переправив, назад жоден не повернувся.

– З небесними силами, з підземними володарями готов я стати на герць, аби тільки покарати Ак-каана – злодія, котрий сімдесят народів поневолив, сімдесят сім богатирів убив. Буду

зі зміями, драконами, чудовиськами земними й неземними битися, поки не полоню розбійницю Ерке-каракчі.

Алип-Манаш вийняв з колчана дев’ятигранну стрілу. Сонце в гранях стріли дев’ять разів відбилося. Від блиску стріли старий долонею очі заслонив.

– Живий я чи мертвий, дідусю, по цій стрілі дізнаєтесь.

Алип-Манаш із човна на берег вистрибнув, усміхнувся. Біло-сірий кінь із води вийшов, струснувся.

Алип-Манаш накрив коня пітником-кечимом, на кечим поклав сідло, затягнув попругу тугіше, скочив у сідло й гукнув, як сто богатирів можуть гукнути.

Кінь ударив копитом так, ніби сто громів гримлять.

Сльоза, що повисла на віях старого поромника, не встигла на щоку скотитись – Алип-Манаша вже не видно.

6

Біло-сірий кінь баско долиною біг, чорні озера заливали сліди від його копит. Низькі горби м’яко копитами відкидав кінь. Високим горам на груди ступаючи, невтомно біг. Через яруги легко перескакував, через прірви сміло перестрибував. Тільки-но Алип-Манаш схід сонця побачить, а кінь уже до заходу домчить його.

І ось темної ночі побачив Алип-Манаш світло великих вогнищ. Жовте полум’я лизало снігові вершини, іскри злітали до неба й там спалахували й гасли поміж зір.

Почувши запах диму, кінь на всі чотири ноги зупинився, з місця не рушить.

– Егей! – сердито гейкнув Алип-Манаш.

– Алип-Манаше, обернися! – людським голосом мовив кінь.– Багато до стійбища слідів веде, зворотного сліду не бачу жодного.

- Ти зверху підстилка, зсередини тельбухи! Чи вмерти мені судилося, чи живий буду, ради в тебе не спитаюсь!

Кінь – ані руш, ніби копита в землю вросли.

В гніві Алип-Манаш був лютий. Він поводом рот коню до вух роздер, нагайкою круп коневі до кістки розсік.

Наче орел, стрепенувся біло-сірий кінь. Він на гору, з гори, мов весняний вітер, полетів, по долині, як повінь, тік. Од сліз дороги не бачив, від образи дрібним дрожем дрижав.

Темної ночі почула красуня Ерке-каракчі тупіт копит. Його луна в горах відлунювала, йому грім в небесах відгукувався.

- Це біжить біло-сірий, біло-сірий, біло-сірий кінь! – загелкотали дикі гуси.

З ложа свого скочила Ерке-каракчі, меч свій вона цілу ніч об зорі гартувала, на льодниках студила, об місяць точила. Вранці Ерке-каракчі на вогненно-рудого коня сіла й помчала навстріч Алип-Манашу. Білим полум’ям виблискував у її руці гострий меч, яскравіш за ранкове сонце долину й гори осяваючи. Червоним полум’ям жахтіла грива вогненно-рудого коня, ніби вогнем пойнятий, полум’янів довгий хвіст.

Алип-Манаш глянув на Ерке-каракчі. Вона на нього теж глянула, вій не опустивши, мечем ворухнувши.

До біло-сірого коня впритул вогненно-рудий кінь підбіг, грізно заіржав, передні копита здійняв. Біло-сірий кінь теж на диби встав.

Алип-Манаш обома руками обхопив розбійницю Ерке- каракчі. І розпочалась запекла боротьба. Спершу билися верхи на конях, потім спішилися. Місяць у битві минув, як один день, рік пролетів, як один місяць.

Чотири рази Ерке-каракчі й Алип-Манаш світ оббігли. По кісточки входили ноги в землю, коли на твердому камені боролись, у м’якому грунті по коліна вгрузали. Ніхто не впав, жодне не діткнулося рукою землі. Від тупотіння їхніх ніг, од гуку богатирського сколихнулися долини, горби застрибали, мов олені, гори підстрибували, мов сарлики. Озера з берегів вийшли, ріки хлинули з каменя на камінь, руйнуючи скелі.

Та ось торкнула Ерке-каракчі землю лівою рукою, лівим коліном землі торкнулася. За праву руку Алип-Манаш її узяв, у золоті очі її подивився.

– Разом багаття розкладемо! – сказав.

Ледь чутно обізвалася переможена Ерке-каракчі, променисті очі свої віями прикривши:

– І в одному казані страву варитимемо. Із однієї миски їстимемо й питимемо.

– Будьмо повік нерозлучні,– в один голос промовили.

І тоді дідове закляття збулося.

Не тямлячи себе, Алип-Манаш руку ніжної Ерке-каракчі впустив, не тямлячи себе, до коня підійшов, розсідлав його, сідло на землю кинув, пітник-кечим жбурнув, сам на пітник упав, голову на сідло опустив і заснув непробудним сном.

Біло-сірий кінь обернувся білою зіркою і злетів на небо.

7

Пастухи Ак-каана погнали незліченні табуни на гірські пасовиська. З високої гори побачили пастухи дві сопки, досі небачені. Посеред сопок круглий пагорб, від пагорба буревій крутить, вікові дерева догори корінням здіймає, ріки назад повертає.

Забули пастухи про незліченні табуни, назад повернули. Ось прискакали на стійбище, в ноги Ак-каану впали.

– Посеред долини, – кажуть, – дві сопки виросли, посеред сопок,–кажуть,–круглий пагорб стоїть. Від пагорба,– кажуть,– буревій крутить, ріки назад повертає, дерева з корінням вивергає.

– Брешете ви, ледарі, нероби! – І одним помахом меча Ак-каан три голови відтяв.

Навіть семиголовий лютий Дельберген на четвертого пастуха зглянувся.

– Дозвольте,– каже,– великий Ак-каане, я туди поїду на своєму могутньому Туу-сези – синьому бикові. Побачимо, чи правду пастухи мовлять.

Занесеного меча Ак-каан не вдержав, меч сам собою на шию четвертому пастухові впав.

Темно-жовтий Дельберген свого синього бика засідлав, у широке сідло сів, бика до долини погнав.

Коли через гору перевалили, синій бик Туу-сези вперся, груди його волохатою пінявою вкрилися. Він махнув головою і, вуздечки не слухаючись, повернув назад до стійбища.

Раптом буревій налетів, бика підхопив і поволік хвостом уперед, разом з вершником, до темної печери.

У семиголового Дельбергена всі чотирнадцять очей мало на лоба не вилізли, вуха ледь не полопались. Отямитись Дельберген не встиг, як його разом з синім биком із печери видмухнуло, на вершину гори понесло.

Упав на гору синій бик, ледве на ноги сп’явсь. Землі під собою не чуючи, мов осліплений, знову в гору побіг. Аж на найвищому льодовику перепочив бик.

Тільки на льодовій вершині опинившись, насмілився грізний, лютий Дельберген обернутися, лише з цієї неприступної висоти відважився униз поглянути.

Там, унизу, вкривши білим пітником-кечимом зелену долину, мщно спав Алип-Манаш. Голова його поміж двох дерев’яних лук богатирського сідла, ніби круглий пагорб поміж двох сопок, лежала. Вдихне Алип-Манаш – дерева й гори, наче бурею підхоплені, втягуються йому в ніздрі, видихне – дерева й гори, ніби вихором гнані, з ніздрів вилітають. Алип-Манаш рівно дихав, і разом з його подихом рівно опускалися і здіймалися води рік та озер.

Богатиря, подібного до Алип-Манаша, Дельберген іще не видав, про такого силача-алипа він не чував.

Темно-жовтий Дельберген од страху ледь живий у стійбище Ак-каана повернувся, коло біло-повстяного аїлу спішився, до землі могутньому Ак-каану вклонився, на коліна впав:

– Людина, сказати б, – ні, не людина то; гора, сказати б,– ні, не гора то. Чудовисько страшне, ні на що не схоже, в долині спить.

8

Пронизливо-дзвінко свиснув Ак-каан. Скликав він дальніх і ближніх силачів-алипів і богатирів-героїв. Усе. незліченне військо, вдягнене в дзвінкі обладунки, верхи на могутніх конях рушило від стійбища в долину. Наче хмари зійшли на землю – так мчали коні, наче сонячне проміння, виблискували гостроконечні списи. Попереду всіх, грізно гукаючи, скакав на

своєму біло-чалому коні сам Ак-каан. Поруч з ним мчала, поклавши поперед сідло нагострений меч, красуня Ерке- каракчі.

Подиху його майже не чутно, життя на його виду майже непомітно.

Уславлені лучники коней своїх осадили, гостроконечні стріли на тугі луки поклали. Примружилися, добре прицілились, усі водночас, як один, стріли разом пустили. Влучні стріли вдарили Алип-Манаша під лівий сосок, та ніби об застиглу лаву цокнулись. Мідні наконечники погнулися, кінці стріл задиміли.

Списоносці метнули з розгону важкі списи. Діткнувшись бо- гатиревих грудей, бронзові вістря брязнули, мов скло розсипалось.

Ерке-каракчі близько-близько до Алип-Манаша підскакала, вихопила із шкіряних піхов гострий меч і з розмаху вдарила богатиря. Від того удару іскри навсібіч порскнули, ніби зірниці в небі спалахнули, як вогняний дощ з неба на землю упали. Від того удару луна по всьому Алтаю пішла. А на тілі Алип-Манаша навіть рожевої подряпини нема.

Дев’ять днів і дев’ять ночей могутні воїни сікли мечами, кололи ножами богатиря, який мщно спав, та Алип-Манаш лишився неушкоджений.

Ак-каан наказав воїнам спішитись, вирити глибоку яму.

Воїни вирили яму й зіпхнули в неї Алип-Манаша.

Дев’ятьма важкими ланцюгами скували його білі руки.

Дев’яносто дев’ять ланцюгів почепили йому на ноги.

Зброю богатиреву хотів Ак-каан на своє стійбище одвезти. Спис зрушити жоден воїн не зміг, меч підняти силача не знайшлося.

9

Довго спав у глибокій ямі Алип-Манаш. Дев’ятьма важкими ланцюгами скуто руки. Ноги від колін до кісток дев’яносто дев’ятьма ланцюгами обплутано. Прокинувся Алип-Манаш у належний час, та встати не зміг.

Тягар ланцюгів ліг на серце, сльози очі обпекли. Алип- Манаш уперше в житті заспівав. У пісні батька й матір згадав, пом’янув сестру свою Ерке-коо, побідкався долею самотньої Кюмюжек-Аару. І коня свого біло-сірого богатир не забув, віддав і йому хвалу.

На пагористому Алтаї, на білому, на квітучому, на синьому Алтаї, на золотому, на просторому Алтаї не лишилося ні звіра, ні птаха: товплячись навколо ями, наче біля водопою, звірі й птахи слухали пісню.

По небу пливли весняні хмарки, летіли над хмарами сірі гуси. Поспішаючи до своїх гніздов’їв, гуси цілу дорогу плакали за Алип-Манашем. Один гусак від зграї відділився, покружляв над ямою, згорнув крила і впав на груди богатиреві.

Алип-Манаш глянув на гусака й зітхнув. Від його зітхання лопнуло дев’ять ланцюгів, звільнилися білі руки. Алип-Манаш палець до крові прокусив і на крилі гусячому своєю кров’ю написав:

Гусю ти, славний мій гусю,

Щирий ти мій друже!

Ти в воді не тони,

Ти повітрям пливи.

На твоєму крилі я пишу листа.

Віднеси ти його Байбараку-отцю.

Про печаль мою розкажи

Ти Ермен-чечен – милій матінці.

Ерке-коо вклонись – любій сестронці.

Передай привіт Кюмюжек-Аару,

Передай привіт їй, перлиночці,

Моє сонячне привітаннячко.

Ти повідай друзям усім моїм,

Що лежить Алип-Манаш В чорній ямищі,

Його заживо тут поховано.

Вірний гусю мій,

Розгорни крило,

Щоб відомо всім на землі було

Про Алип-Манаша.

Сірий гусак розпростер крила, полетів до стійбища Байбарака-богатиря.

10

Іще ніч не пішла, а вже біле, весняне світання небокрай і землю виствітлило. Зелена ранкова зірка зазирнула в димохід, і мила Ерке-коо, сестра Алип-Манаша, прокинулась, устала, взяла берестяне відро й пішла до річки по воду.

Нахилилась, черпнула відром і побачила у воді відображення сірого гусака. Глянула вгору, а сірий гусак летить у неї над головою.

Ерке-коо простягнула руки, спіймала гусака й принесла разом з берестяним відром до свого аїлу.

Гусак перевальцем на коротких пласких лапах підійшов до багаття, підняв крило, і богатир Байбарак прочитав виведеного кров’ю листа Алип-Манаша. Заплакав Байбарак-батько, заголосила Ермен-чечен-мати, але як Алип-Манашу допомогти – вони не відали, в кого ради питати – не придумали.

Щира перлина – Кюмюжек-Аару сказала:

– Був у Алип-Манаша товариш нерозлучний, друг вірний Ак-кобен-богатир.

І послала Щира перлина свого брата каана Чурекея по допомогу до силача Ак-кобена.

Ледве каана Чурекея дослухавши, Ак-кобен на буланого коня скочив і поскакав до стійбища Байбарака-богатиря. Біля білого аїлу він спішився, коня до конов’язі прив’язав, сам поріг переступив, привітався, сірого гусака погладив і прочитав листа.

Байбарак-батько посадив богатиря на почесне місце. Ермен- чечен-мати пригостила його кращими наїдками.

Власними руками замісила Ермен-чечен ячмінного коржа для Алип-Манаша. Слізьми оросивши, з наговором спекла.

– Слізьми моїми зрошене, сину дай силу богатирську,– примовляла вона, поки корж пікся.

Цього коржа, сльозами посоленого, з наговором спеченого, Ак-кобен за пазуху поклав і поспішив до буланого коня.

Ак-кобену коня Байбаран-богатир сам підвів, стремено подержати старий нікому не довірив. Ак-кобен в сідло скочив, на весь Алтай поклик його пролунав. Буланий кінь поскакав, полетів, копитами трави не торкаючись, від землі не відштовхуючись.

Скільки часу буланий кінь скакав, ніхто не зна. На який день до бурхливої ріки Ак-кобен примчав – ніхто не відає.

Побачив богатир берестяний човен, гучним голосом білого, мов лебідь, старого перевізника на ноги підняв. Переправився, старому не подякував. На буланого знову скочив і помчав, коня підганяючи.

– Егей! Ти-и-и! Листа твого я від початку до кінця і від кінця до початку перечитав. Батькові з матір’ю ти поклон прислав, молодшу сестру згадав, Кюмюжек-Аару не забув. Лише для мене не знайшов привітного слова. Від мене тепер допомоги ждеш?!

Тут Ак-кобен спішився, обхопив руками велику гору и метнув її вниз, на Алип-Манаша. Важка гора богатиря придавила. Лісиста вершина на сто сажнів над ямою здійнялася.

Ак-кобен на цю вершину здерся, на м’яку траву всівся, до могутнього кедра спиною прислонився, видобув із пазухи коржа, материнськими сльозами посолоненого, з наговором спеченого, і з’їв його.

Від того коржа Ак-кобен став у десять разів дужчий, ніж був. Сюди богатирем їхав, а звідси поскакав героєм. Високо голову підняв, переможну пісню заспівав. Так, з гучною піснею, примчав він до бурхливої ріки.

11

На березі сидів у берестяному човні білий, мов лебідь, старий. Він не їв, не спав, на вісті про Алип-Манаша чекав.

Ак-кобен стрибнув у човен, узяв коня за повід, сам від берега відштовхнувся і, не жаліючи горла, голосно запричитав, затужив:

– Алип-Манаше, вірний друже, я в живих тебе не застав. Біло-сірий кінь твій, розметавши гриву, на землі лежить. Сам ти, Алип-Манаше-богатирю, непробудним сном спиш, зронивши голову на рукав.

Висохлою рукою старий дістав із своєї торбини дев’ятигранну литу стрілу. Стріла потьмяніла, червона мідь позеленіла.

– Бачу, тяжко тобі ведеться, Алип-Манаше,– зітхнув старий.– Однак вістря у стріли ще не затупилось, якщо стрілу піском натерти, вона, як нова, засяє. Якщо Алип-Манашу помогти, він живий устане.

Ак-кобен, голосно Алип-Манаша оплакуючи, шапкою сльози витираючи, узяв із смаглявої руки старого позеленілу стрілу в свою білу руку. З білих рук він стрілу впустив, стріла в чорній воді потонула.

– Стрілі, що впала, ізнов не сіяти, Алип Манашу-богатиреві живим не встати! – сказав Ак-кобен.

Вистрибнув із човна, скочив у сідло, заспівав-засвистав, до стійбища Байбаракового погнав свого коня.

Чи довго, чи недовго мчав, та ось бачить – стовпи диму, ніби дерева білі, неба торкаються. Аїли близько один до одного, ніби стоги сіна, поставлено, люди тут мирно живуть.

Ак-кобен кулаком очі потер, голосно заплакав. То на один, то на інший бік сідла падає, китичкою своєї шапки землю мете.

Під’їхав до Байбаракового аїлу, спішився, голову низько схилив, голосом тихим промовив:

– Алип-Манаша-друга я в живих не застав. Біло-сірий кінь його, розметавши гриву, на землі лежить, сам Алип- Манаш-богатир непробудним сном спить, зронивши голову на рукав.

Байбарак-батько і Ермен-чечен-мати свої сльози зі слізьми Ак-кобена змішали. Ласкава Ерке-коо одежу на собі подерла, коси шовкові розметала. Тихо плакала ні жона, ні вдова – Кюмюжек-Аару...

12

Алип-Манаш лежав у глибокій ямі, завалений кріпко-накріп- ко лісистою горою. Скільки разів сонце сходило, він не бачив, які сузір’я ночами небом блукали, він не знав. І коли навіть зірка з неба впала і, вдарившись об землю, стала конем, Алип-Манаш не почув.

Голосно заіржав біло-сірий кінь, тупнув передньою ногою, мщно задньою вдарив – важчезна гора навпіл розкололася. Чорна земля від дзвінкого іржання розвіялась.

Алип-Манаш зо дна ями побачив дно неба.

Роз’ярився – дев’ять ланцюгів порвав, розлютився – дев’яносто дев’ять ланцюгів розірвав.

Кінь опустив у яму довгий, мов Чумацький Шлях, хвіст.

Алип-Манаш скочив, ухопився за кінський хвіст, але кінь витягнути богатиря із ями не зміг – хвіст обірвався.

Біло-сірий кінь, наче бик, заревів, наче ведмідь, заричав. Крізь ліси, по горах, по камінні, мов олень, побіг. З розгону вдарив копитом по залізній тополі. Високе дерево задрижало, гілками небо подряпало, на землю впало. Біло-сірий кінь притягнув дерево, зіпхнув його.

Алип-Манаш обхопив дужими руками могутній стовбур тополі, із ями вибрався, біло-сірого коня за шию пригорнув, заплакав:

– Я тобі нагайкою круп до кості розсік, рот вуздою порвав, а ти врятував мене, вірний мій коню.

Шерсть конева, омита сльозами Алип-Манаша, засріблилася, засяяла, хвіст виріс кращий від того, що був, заструменів, заяскрів, мов зорями пронизаний.

Алип-Манаш, вибачення в коня попросивши, став ще вродливіший.

Він підняв свою зброю з землі, скочив на коня і помчав до стійбища Ак-каана.

Семиголовий Дельберген у своєму гнізді на високій горі сидів. Побачив богатиря, побачив біло-сірого коня, скочив на Туу-сеззи, синього бика, і до стійбища поспішив.

На цілий день, на цілу ніч випередив він Алип-Манаша, з’явився до Ак-каана:

– Алип-Манаш ланцюги порвав, із ями вийшов і скаче сюди верхи на біло-сірому коні.

13

Ак-каан скликав ближні й дальні війська, сам на біло-чалому коні попереду всіх рушив. Поруч з батьком скакала на вогнен- рудому коні Ерке-каракчі. Кайчі-піснярі позаду неї на чорних інохідцях їхали. Ні на хвилину не замовкаючи, вони їй хвалу співали:

Рука твоя, Ерке-каракчі,

Нехай не здригнеться,

Лук твій, Ерке-каракчі,

Нехай не схитнеться,

Стріла твоя влучна з ворогом

Хай не розминеться,

Меч твій, на зорях прокалений,

На льодниках гартований,

Об місяць нагострений,

Нехай не притупиться...

Почувши цю пісню, Алип-Манаш коня підганяє, навстріч незліченному війську бистріше від птаха летить. Свистять списи, дзвенять стріли. Алип-Манаш списом ударить – і воїни падають, мов дерева од бурану, мечем змахне – і падає військо, мов трава скошена. Битви такої ніхто не видав, про бій отакий ніхто не чував. Біло-сірий кінь збивав кінних, топтав піших.

Крізь незліченне військо пробивав Алип-Манаш собі дорогу до Ак-каана, щоб зіткнутися з ним один на один. Ак-каан стояв під тисячолітньою тополею верхи на своєму біло- чорному коні, оголивши меча, що міг розтинати залізо й камінь.

Ніби гора з горою,богатирі зійшлися, наче блискавка з блискавкою, схрестились їхні мечі, розбилися на уламки й випали з рук, люто загукавши, пронизливо засвиставши, богатирі на конях упритул з’їхалися, списом об спис ударили. Від того удару дзвін усю землю струснув, гори обвалилися, моря виступили з берегів.

Богатирі схопили один одного за коміри, аж земля і небо похитнулися. Коні в землю вгрузли по коліна. Коміри на шубах пообривалися.

Алип-Манаш лівою рукою схопився за пояс Ак-каана і висмикнув злодія з сідла. Правою рукою він високо підняв свій білии ніж і, розмахнувшись, розсік посередині тисячолітнє, тверде, мов скеля, дерево, запхнув у ту щілину Ак-каана, а дерево зав’язав вузлом.

- Довіку сиди тут, лютий Ак-каане. Сімдесят народів, що ти спустошив, нехай мирно ідуть тепер у свої краї, хай мирно живуть.

Алип-Манаш скаче, вперед не дивиться, назад не оглядається.

Він дивиться на гнівну Ерке-каракчі. Брови її вигнуті, мов тугии лук, з очей блискавки сиплються. Меч у її руці виблискує, виграє, правих і винних поражає.

Алип-Манаш глянув на Ерке-каракчі, і меч випав з її рук.

Алип-Манаш поруч з вогненно-рудим конем свого біло-сірого пустив, на Ерке-каракчі ще раз поглянув:

- Перед небом і землею завше разом бути присягалися – ти клятву порушила. Нерозлучними бути общялися – слова ти не дотримала. Несподіваним сном поверженого, мене ти не пощадила, ланцюгами окутого, мене ти покинула.

Слова у відповідь вона не мовила, на удар ударом не відповіла. Цвьохнула вогненно-рудого коня і помчала невідомо куди.

Алип-Манаш наздогнати її не захотів, у полон взяти не зажадав, до відважних воїнів обернувшись, промовив:

- Я не з вами боровся, на вас не маю серця, данини-викупу не вимагатиму. Помсти моєї не бійтеся, наздогнати мене не надійтеся. Але якщо в бою доведеться нам зітнутися – пощади не ждіть, помилування не просіть.

Алип-Манаш повернув коня і поскакав до рідного стійбища.

Кінь мотнув головою, помчав. Бистріше птиці летіли, вітрові їх не здогнати. Щойно ранкова зоря на гриві у коня заграє, як вечірнє сяйво місяця, подібно до паморозі, вже мерехтить на хвості. Коли біло-сірий кінь по м’якій землі мчав, озера виникали там, куди ступали його копита. Коли по камінні скакав, іскри злітали з-під його копит і зірками розсипалися по небу. Передніми н (adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({}); Семеро братів (алтайська казка)Ай-Толай (алтайська казка) $(document).ready(function(){ $('#rater').rater('//derevo-kazok.org/ajax/cGx1Z2lucy9yYXRlci9yYXRpbmdzLXBvc3QtYWpheC5waHA=', {maxvalue:5, style:'basic', curvalue:4, slug:'2248'});}) Середня оцінка: 4 жолудів. Кількість голосів: 4Поділіться в соцмережах: Більше цікавих матеріалівВедмідь-коваль (Бранко Радічевич)Як звірі криницю копали (латиська казка)Дружина Сохолилана (коряцька казка)Вірні друзі - Мовсур і Магомед (чеченська казка)Як журавель чаплю посватав (українська народна казка)Ледача жінка (українська народна казка)Дух у пляшці (Брати Ґрімм)Шестеро весь світ обійдуть (Брати Ґрімм)