Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Занадто голосна музика. Занадто багато п'яних людей навколо. Розгублено озираюсь, намагаючись знайти поглядом Катьку, але народу стільки, що це завдання здається неможливим. 

Обіцяю собі вбити подругу, тільки-но знайду, але спочатку знайти треба. 

— Куди поспішаєш, крихітко? — якийсь п'яний ідіот хапає мене за руку і тягне на себе. Не подобається мені все це. Відчуваю, що проблем не оминути. 

— Не твоя справа! — гиркаю і вириваю кінцівку. Часу на сердечні бесіди немає. Треба забиратись звідси. І негайно! Якщо тато дізнається, що я тут була, будуть проблеми значно гірші цього п'яного ідіота на хвості. 

Вкотре набираю номер Каті, але її телефон мовчить. Здається, подруга мене кинула і забула, про що ми домовлялися. 

А все так гарно розпочиналося… Зранку тато привітав мене з двадцятиріччям. Подарував ключі від білосніжного Porsche і розцілував в обидві щоки. Не часто можна побачити його таким щирим, але сьогодні особливий день, і він зробив виняток. Для мене. 

Все пішло шкереберть в той момент, коли у гості з'явилася Катя. Подруга вирішила, що не можна киснути вдома у такий день. До того ж тато поїхав кудись у справах на кілька днів. Все, зірки зійшлись і треба ловити момент! 

І я зловила. Спочатку все було добре. Я випила келих шампанського і трохи розслабилася. Навіть потанцювала і розслабилася. Відпочинок у задушливому клубі вже не здавався такою поганою ідеєю. До моменту, коли Катька кудись зникла.

Роздратовано кидаю телефон назад у сумку і прямую у вбиральню. Спочатку вмию обличчя і приведу себе в порядок, а тоді викличу таксі і додому поїду. І байдуже мені, що за легендою сьогодні я ночую у Каті. Скажу Давиду що посварилися ми, і не збрешу. 

У вбиральні, крім мене, нікого немає. Вмикаю воду і різко завмираю, коли чую стогін, який доноситься з кабінки. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що там відбувається. Збираюся піти, щоб не заважати парі в пориві пристрасті, але знову завмираю, коли чую знайомий голос. 

— О, так! Котику, ти просто звір! Давай ще! — видихає… Катя, а в мене подих перехоплює від розуміння, що там… моя подруга. 

Знаю, що Катя не свята і хлопців у неї багато було, але секс у вбиральні клубу — це перебір. 

Тепер зрозуміло, куди вона зникла і чому телефон не відповідає. Ну як так можна взагалі? Ми прийшли сюди святкувати мій день народження, а в результаті святкує Катя.

Залишаю вбиральню, сильно гримнувши дверима. Завтра на подругу чекає ще той розбір польотів. Це вперше і востаннє, коли я погодилася піти з нею в клуб. 

Прямую до виходу, швидко перебираючи ногами, але зовсім забуваю про недолугого кавалера, який про мене не забув. Він знову з'являється поруч і хапає мене за багатостраждальну руку. 

— Куди намилилась, крихітко? Ми не договорили, — заявляє, ледве тримаючись на ногах. — Пішли! Вип'ємо чогось!

— Та відчепись ти! Придурок! — руку вириваю і відступаю. До виходу всього кілька кроків, але цей ідіот перекриває собою шлях. 

— Що ти сказала? — кричить і насувається на мене. Здається, я трохи переборщила з епітетами у його бік, але забирати слова назад не стану. 

— Краще тримай дистанцію! Ти не знаєш, хто мій тато! — випалюю і дуже сподіваюся, що ці слова його зупинять, але куди там. П'яний мажор тільки регоче мені в обличчя і намагається схопити. 

Відстрибую назад і несподівано на когось налітаю. Відчуваю руки на талії і молю всі вищі сили, щоб ця людина мені допомогла, а не виявилася таким же мудаком, як мій залицяльник. 

— Потрібна допомога? — звучить біля самого вуха приємний чоловічий голос. 

— Ага, допоможіть цього Дон Жуана позбутися, — випалюю і таки дивлюся на свого рятівника. 

Гарний. Навіть дуже. Я таких чоловіків тільки в кіно бачила. Широкоплечий брюнет з темним коротким волоссям і не менш темним поглядом. Точно бандит якийсь. Ще й татуювання видніється з-під футболки на шиї. 

— Проблеми, хлопчику? — питає у мого кавалера, а той чомусь різко блідне і, не прощаючись, мчить геть. Ого! Оце так реакція на мого захисника. — Готово, принцесо!

— Дякую тобі. Вам! — не знаю, як до нього звертатися, тому що на вигляд йому років тридцять п'ять. 

— Краще тобі, — підморгує мені і ховає руки в кишені штанів. Сама не розумію, чому продовжую стояти поруч з ним. Треба забиратись звідси і стерти цей вечір зі своєї пам'яті. 

— Дякую тобі, — повторюю. — Мене Аліна звати. 

Здається, у мене помутніння розуму. Як інакше пояснити те, що я роблю? Простягаю йому свою руку, і чоловік її потискає. При цьому усмішка у нього якась дивна, трохи лячна. 

— Спартак! — відповідає, а мені кортить нервово розсміятися.

— Ти серйозно? — розгублено перепитую. 

— Я схожий на жартівника? — хмикає. 

— Ні… — шепочу. — Не схожий. 

Розумію, що на цьому можна завершувати, тому швиденько прощаюсь і прямую на вулицю. На щастя, біля входу якраз зупиняється таксі і молода пара виходить на вулицю. Недовго думаючи, сідаю в салон і називаю свою адресу.