Читати книгу - "120 ударів на хвилину, Джулія Рейвен"

Приглушене світло мерехтіло в кришталевих келихах із шампанським. З динаміків під стелею лилася тиха мелодія віолончелі, заглушаючи світську балаканину.

- Треба було конкурс краси робити, - Руслан перекинув у себе шампанське, і скривився, немов від горілки. - Так хоч би моделей цапнули, а тут одні курки.
- Як ти кажеш про дам? – засміявся Борис. – Тим паче таких! Надія сучасного живопису!
Руслан скривився, обводячи поглядом зал. Смішно похитав головою і жестом покликав офіціанта.
– Навіть подивитися нема на що. - Він перехопив пару келихів з підноса і один простяг Борису.
– А ти не дивися, ти вважай, – порадив Борис. - Вважай, скільки бабла ми відмили на цих картинках. І перед податковою чисті, і заносити нікому особливо не довелося.

Руслан згідно з кивнув, потім знову обвів розчарованим поглядом присутніх і невдоволено скривився.
Частково Борис був із ним солідарний. Виставка вийшла нудною і не обіцяла веселого вечора.

Загалом, присутніх жінок відповідного віку можна було розділити на дві категорії: повії, що видають себе за художниць, і художниці, що приміряли маску путан.

На жаль, і ті, й інші Бориса не цікавили. Він не був праведником, і не тримав целібат. Навпаки, давалася взнаки доступність земних насолод, і наступна за нею пересиченість.

– Добре, – Борис ляснув друга по плечу, – наступного року будуть тобі моделі.

Він уловив запах ароматизованих цигарок. Мимоволі повернувши голову, Борис побачив неподалік дівчину, яка уважно розглядала картину.Вона виглядала так, ніби вистрибнула із західних п'ятдесятих або шістдесятих, у тонкій чорній водолазці, з таким же беретом, і графітової спідниці, що облягала. Її можна було б прийняти за битника, якби не копиця рудих кучерів, стягнута гумкою. Проте Бориса вразила не її одяг: мало аматорів чорного. Мундштук. Довгий, лаконічний, і теж, здається, чорний. Вона акуратно тримала його трьома пальцями, зрідка підносила до губ, гублячи попіл.
Можна було б сказати, що серце Бориса забилося частіше, що холоднокровний Таларскі збожеволів від кохання, яке вперше в житті сколихнуло душу. Але це не так.

Дівчина не була писаною красунею, і аромат її парфумів не звів чоловіка з розуму. Щиро кажучи, він і сам не знав, чому пішов до неї.
– Тут не палять, – сказав Борис тихо.
Дівчина окинула його нудним поглядом, знизала плечима. А далі, немов у сповільненій зйомці, вийняла напівзотлілу сигарету і простягла йому. Борис усміхнувся куточками губ.
- Ні, дякую.
- Погасіть, - видихнула вона. – Якщо Вам заважає.

***

Холодні ліхтарі байдуже дивилися на джип із запітнілими вікнами. Спідниця задерта, білизна зрушена. Нігті дівчини боляче впивались у плечі, але навряд чи Борис міг про це думати. Гостра насолода та адреналін витіснили всі зв'язкові думки. Подумати тільки, Борис Якович Таларскі, сидів на задньому сидінні раритетної "Чайки", а на ньому, заплющивши очі і відключившись від реальності, самозабутньо розгойдувалася дівчина. Він не знав її імені, вона його, мабуть, теж. Борис міг сказати про неї лише те, що вона користується парфумами, давним давно знятими з виробництва, і палить виноградні GW, що начебто теж зникли з прилавків, чорно-фіолетову пачку яких Борис кинув на переднє сидіння, коли сідав у її машину.

Вони не знали одне про одного нічого, і навряд чи обмінялися значними фразами, але чомусь легко піддалися пристрасті, подібно до лави, що розтікається в них, спалюючи безумців вогнем похоті.
Борис поклав руку дівчині на шию і притягнув до поцілунку.
Вони не знали одне одного. Просто незнайомці, які з якоїсь випадковості втекли від усіх разом. Він не той, заводить романи, вона не та, з ким їх заводять. Він не закохується, вона не любить.
Хоча, можливо, Борис помилився, і під вибіленою шкірою ховається вразлива душа, яка мріє про чоловіка і дітей, яка по-дурному вибрала неправильний шлях. Може. Але думати про це Борис не стане.

Сьогодні вони належать одне одному.

Сьогодні вони як Ромео і Джульєтта, тільки в кілька разів старші, як Боні і Клайд, тільки без зброї, як Сід і Ненсі, тільки...

Дівчина надто застогнала, стискаючи Бориса, сильніше впиваючись нігтями в плече.За сценарієм далі мали бути поцілунки, шепіт дурних ніжностей та порожніх обіцянок. Але дівчина зісковзнула з нього, поправила спідницю і вже збиралася вийти з машини, коли Борис спіймав її за лікоть і сказав:
– Поїхали до мене?
Чому саме до нього, чому не можна поїхати в готель, навіщо Борис зупинив його, – він не мав жодного уявлення. Просто так.
Ні, це не закоханість. Це навіть не вона. Це бажання. Бажання трохи продовжити насолоду новизни, гостроту невідомості.
Дівчина кивнула.
Вона вийшла з машини, знову поправила одяг, сіла за кермо. Несподівано тихо зашуміло, автомобіль м'яко рушив з місця.
– Що під капотом? - Запитав Борис навіщось. За великим рахунком, йому було все одно.
- Хонда, - відповіла дівчина.
– Донька багатих батьків? - Усміхнувся він, ловлячи себе на думці, що хотів би почути саме це, а не цинічне "подарували".
Дівчина глянула в дзеркало заднього виду.
- Товщина презервативу десь, - вона перевела увагу на дорогу, - три чи чотири соті міліметри.
- Ну і що?
- Залишайся по той бік. Ок?
Борис невиразно хмикнув. Він не знав про неї нічого, а вона не хотіла, щоби він знав більше.
Сьогодні вони Ромео та Джульєтта...
Боні і Клайд...
Сід і Ненсі...
Тільки сьогодні. Вранці вони розлучаться, і в цьому немає нічого поганого. Якоюсь мірою їм пощастить, адже вони матимуть інший фінал.
– Якщо я запитаю твоє ім'я, то це буде "по той бік презервативу" чи я перейду кордони?
Чи справді Борис хотів знати її ім'я? Хто знає...
Дівчина мовчала.Напевно вона думала про те ж, або про латексну стіну між ними завтовшки чотири сотих міліметра, або про те, що краще їм не знати імен один одного.
- Клич мене Сашею.