Читати книгу - "Тоді я був просто Ульф"

Ульф Старк

Тоді я був просто Ульф

В печері лежить золото

На верхівці ялини, що росте навпроти старечого притулку, сидів мій брат зі своїми дружками. Вони вимахували ногами, попльовували на землю й вихвалялися, що куплять собі мотоцикли, коли їм виповниться шістнадцять.

— Я куплю паровий дорожній коток, — сказав я, сидячи на п’ять гілок нижче.

— І ти тут? — просичав мій брат. — Зараз полетиш додолу! Скільки разів тобі казати, щоб ти не плутався в нас під ногами?

Та ба — я весь час плутався в них під ногами.

— Але де мені тоді плутатися? — спитав я.

Я звик гратися зі своїм братом. Раніше так було постійно. А тепер він почав мене уникати. Йому хотілося спокійно спілкуватися зі своїми приятелями.

— Біжи до Малін і покатайся на триколісному велосипедику, — насмішкувато мовив він і плюнув мені на черевика.

— Мама казала, що ти повинен про мене піклуватися, — нагадав я. — Я хочу гратися в злодія й поліцейського.

— Тоді злазь, та хутко! — зітхнув він.

Мені довелося бути злодієм. Я ледве встиг добігти до ящика з піском, як хлопці наздогнали мене й скрутили мої руки прийомом, до якого вдаються поліцейські.

— Ось ти й попався, — сказали вони. — І вже нікуди не втечеш.

Брат скинув із мотузки додолу татові випрані лікарські халати, що розвівалися на пообідньому вітрі поміж дерев, як білі привиди. Потім міцно прив’язав мене мотузкою, на якій сушилася білизна, до верби. Ніссе та Ларсен були в захваті від братових міцнющих вузлів.

— Ого, які вузли ти в’яжеш! — заздрісно сказали вони.

— Ну, звісно, — відповів мій брат, затягуючи ще міцніше.

А тоді він обернувся до мене.

— Тепер можеш гратися в арештованого злодія, — сказав брат і подивився на свій новий годинник на руці. — Ми повернемося за чверть третя з водою і хлібом. Не сумуй!

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу й сказав своїм друзякам:

— Гайда.

Тільки-но вони хотіли дременути пагорбом, де росли перлові гіацинти та стокротки, вниз, як із дверей тераси надвір вийшла мама. У неї в руках була торбина з одягом і кошик із мокрими кальсонами.

— Куди це ви? — гукнула вона. — Невже отак і залишите Ульфа прив’язаним до дерева?

— Ми розважаємося, щоб було весело, — відповів я.

— Зараз же розв’яжіть Ульфа, — загадала мама. — Крім того, мені потрібна мотузка. Ану допоможіть розвішати білизну, а тоді йдіть пити сік із чорної смородини.

Ми пили сік на терасі. Брат злісно зиркав у мій бік. Він був розлючений через те, що зав’язав дуже тугі вузли. І через те, що його дружкам-поліцейським довелося розвішувати рожеві жіночі труси. Він простягнув руку до блюда з булочками.

— Більше ніяких булочок, — сказала мама. — О третій буде обід.

— Тоді ми підемо, — сказав брат.

— Ідіть, — відповіла мама. — Але не кривдь Ульфа. І поглядай на годинник.

— Авжеж, — пообіцяв брат. — Ходімо, шмаркачу.

Він обняв рукою мене за шию і неквапливою ходою обережно повів стежкою, вимощеною вапняковими плитами, вділ. Біля смітника він зупинився.

— Хочеш дізнатися таємницю? — зашепотів він мені у вухо.

— Так, звичайно, — відповів я. — І що це за таємниця?

— У печері лежить золото, — сказав мій брат.

— Та ну, — мовив я. — То навіщо ти мені про це говориш?

— Таж я обіцяв мамі тебе не кривдити! Ти ж сам чув. Іди й побачиш!

— А ви куди? — поцікавився я.

— Ми почекаємо тут, — відповів він. — Тільки гарненько дивися.

І я пішов, не озираючись.

«Печерою» ми називали темне підсобне приміщення під нашими сходами при вході в будинок.

Щоб потрапити туди, треба було відчинити благенькі зелені двері. В ніс ударив запах сирої занедбаності. Там тато тримав пісок, яким посипав узимку хідник від хвіртки до дверей, щоб пацієнти, що приходять до нього лікувати зуби, не падали на слизькому. «Якщо не посиплю, то це мені влетить у копієчку», — казав тато.

Я заліз усередину й зачинив за собою двері.

* * *

Невже я був настільки дурний, що повірив, ніби знайду там щире золото?

Ні. Я знав, що мій брат і його дружки накивають п’ятами, як тільки я зникну з їхнього поля зору. Таке вже зі мною траплялося, певно, разів десять. Вони робили це просто задля того, щоб мене спекатися. А потім сміялися, мов з дурника, якого легко можна було раз по раз обманювати завченим способом.

Тоді чому я пішов?

А тому, що я теж мав свою таємницю: я був хитріший, ніж вони думали! І, крім того, мені було жаль себе самого.

Я вирішив ніколи-ніколи в світі не покидати тієї жахливої печери. Я перетворюся в ній на скелет. А потім однієї хмарної ночі, коли на небі світитиме блідий місяць і з дерев на землю опаде сухе чорне листя, мене знайде мій брат. У тата в лікарському кабінеті під скляним ковпаком лежав жовтий череп. Він якось моторошно усміхався. Так само я збирався усміхатися своєму братові.

— Мамо рідна, братику, невже це ти? — запхинькає він від горя й страху.

— Так, — відповім я пошепки. — Ти ж хотів гратися з Ніссе та Ларсеном.

— Це лише тому, що вони були нові, — скаже він. — А ти мені набрид як гірка редька.

— Атож, але тепер надто пізно, — застогну я. — Моє тіло вже задубіло насмерть.

Ця думка мене так розвеселила, що знов захотілося жити.

Я лежав, вишкіривши зуби і розкинувши руки точнісінько, як Ісус на хресті. Невдовзі я заклякну. Здається, мене почало трусити.

«Ха! — подумав я. — Стривайте, ви ще побачите!»

* * *

Але побачили не вони, а я.

За мить темрява не здавалася такою густою, як раніше. До того ж у цій сирій печері не було холодно. Навпаки — тепло й затишно. Пісок довкола мене поблискував, ніби наелектризований. На долівці лежали купи золота, діамантів та розфарбованих порцелянових птахів. У повітрі звучала страшенно приємна музика. Калле Юларбо[1] грав «Як гомонить потік в Авесті».

Та й це ще було не все!

Між двома купами золота виткнувся чийсь носик. А потім показався й цілий ердельтер’єр, радісно помахуючи своїм куценьким хвостом.

— Цього не може бути! — скрикнув я.

— Ага, в таке важко повірити, — озвався чийсь голос. — Але це справді так.

— То я помер? — запитав я.

— Не верзи дурниць! — сказав голос.

Він належав якійсь тітці, що стояла навколішки біля