Читати книгу - "Небилиця, вірменська казка"

Жили-були собі чоловік із жінкою, такі бідні, що далі нікуди. Була в них курка-дивовижа. Хто спереду підступиться, того дзьобне, хто ззаду – того лапою копне. Такий страх брав кожного, що люди боялися на вулицю носа виткнути. Зрештою урвався терпець односельцям, наскаржилися вони сільському голові. Той прикликав до себе чоловіка й наказав:

– Або приріж її, або в курник під замок посади, щоб людей не лякала.

Як-не-як, а чоловікові шкода курки, тож він зачинив її в повітку, позатикав усі шпарини, навіть коминець приткнув.

День минув, другий, третій; минув тиждень, два, три – одне слово, цілий місяць. Курці ні зерна не підсипали, ні води не підливали, може, збудуться мороки.

Та якось господар згадав про курку.

– Гей, жінко,– каже,– не завадило б глянути, як там курка,– може, викинути треба.

– Таки правда,– одказує жінка,– збігай-но подивися.

Пішов чоловік, одчинив повітку і – ой нене!– повну повітку яєць, до самісінького верху нанесено. Чоловік сам не свій од радощів, мерщій до жінки, розповів їй усе.

Ухопили кожне по великій корзині, перетягли ті яйця на тік, запрягли в молотарку бичків та й ну молотити. Молотили-молотили, поки на обіді стало. Потрощили всі яйця, аж гульк,– по один бік току півники повилуплювалися, а по другий – курочки. А до всього цього з-під купи шкаралупиння вигрібся гусак та як дремене! Полишив господар курчат і кинувся гусакові навперейми. Гнався він, гнався, аж бачить: якийсь чолов’яга запріг уже того гусака в молотарку та й підганяє собі.

– Гей, чоловіче,– каже господар,– це наш гусак, чого це ти його запріг?

– А на ньому не написано, що ваш,– одмовляє той,– він сам сюди прибився, думали, гулящий, взяли та й запрягли. Якщо ваш, забирай та на тобі на додачу ще й дві мірки пшениці за його роботу.

Випріг господар гусака, насипав у лантухи дві мірки пшениці, примостив на гусака та й погнав того додому.

– Тільки торкнеш, рана й загоїться.

Як на те, в тих краях горіхи не росли. Де тільки вони не шукали, під кінець бачать: сидить на ганку якась старенька.

– Послухай, матусю,– питаються чоловік із жінкою,– душі твоїй матаг, чи немає в тебе, бува, горіхів? У нашого гусака вся спина раною взялася, ради синів твоїх, дай нам хоч одненького.

– Дітки,– каже старенька,– як була я ще малою, привозив мій батько горіхів з Індії. Подайте-но мені скіпку, покопирсаюся в зубах, може, де й застряла якась зернина?

Зраділи чоловік із жінкою. Трапилася їм на очі колода, підхопили вони її, подали старій.

Покопирсалася стара колодою в зубах, видлубала з дупла крихту, віддала їм. Чоловік із жінкою поцілували бабусині руки, взяли горішину, вернулися додому й притулили до рани.

День минув, другий, третій... Минув тиждень, другий, третій. Словом, цілий місяць. На спині в гусака виросло велике дерево, а на ньому горіхів – аж в очах рябіє.

Щоднини дибав гусак у поле на пашу, надвечір вертався додому. В полі пастухи й дітвора збивали з дерева горіхи, шпурляли хто чим попало, хто камінцем, хто грудкою, хто патиком. Тих патиків та груддя позастрявало на дереві стільки, що невдовзі там цілі галяви забуяли. На цих галявах люди стали садити городи, садки, виорали й посіяли ячмінь та пшеницю. Пастухи випасали отари овець і череди корів.

– Ой людоньки, мій ніж застряв!

Дивиться, а ніж із колодочкою прямо на очах грузне й грузне в кавуні. Що робити? Роздягся чоловік та й собі слідом за ножем гайнув у кавун. Ходить він у кавуні, ходить – немає ножа. Здибав вівчаря:

– Гей, братику,– питає його вівчар,– хто ти будеш і що поробляєш у цьому кавуні?

– Оце мій ножик шугнув сюди, шукаю його, може, й натраплю!

– Недотепа ти та й годі! – каже йому пастух.– Ось уже два роки, як моя отара щезла в цьому кавуні,– де я вже не ходив, усе дарма, а ти затявся якогось ножа знайти.

Розсердився чоловік, кинувся на вівчаря, і зчинилася веремія! Лупцювали вони один одного, аж поки кавун схитнувся та й хряснув із гусакової спини об землю. Вихопився тут із кавуна заєць та й дременув навтіки. А в нього з-під хвоста папірець випав. Підняли той папірець пастухи і понесли до попа. Розгорнув піп, а там написано: «Небилиця, небилиця, небилиця»,– мовляв, уся казка як є – небилиця.