Читати книгу - "Боролдой-мерген і його хоробрий син, алтайська казка"

З давніх часів, за сивої давнини жив на голубому Алтаї лихий Алмис.

Були в нього довгі чорні вуса, перекинуті за плечі, як віжки. Борода до колін. Очі налиті кров’ю. В роті – великі гострі зуби. На пальцях – гострі пазурі. Тіло вкрите густою шерстю.

Був Алмис лютий, нещадний. Нападав у лісі на мисливців, нападав у аілах на жінок, не жалів ні старих, ні малих діток.

І був такий дужий, такий хитрий, що ніхто не наважувався поборотися з ним. Як побачать Алмиса – хутчій утікають подалі та ховаються...

Не знали люди, що й робити. Казали:

– Алмис дужчий од нас! Хитріший од нас Алмис! Ніхто його не здолає, ніхто його не перехитрить. Треба терпіти, треба мовчати.

Так і терпіли всі, так і мовчали.

Жив у одному аїлі мисливець. Звали його Боролдой-мерген.

Дужий він був, хоробрий, розумний. Підуть люди на лови – ні з чим і повернуться. А Боролдой-мерген завжди зі здобиччю прийде: принесе і лисиць, і соболів, і горностаїв, і білок. Усі ліси, всі гори він обійшов.

Жоден звір його не чіпав, ніколи він у халепу не потрапляв, бо голову мав світлу, око зірке, а руку міцну.

От якось спустився зі своїх гір Алмис і прийшов до того аїлу, де жив Боролдой-мерген.

Заметалися люди від жаху, не знають, куди сховатися. А лихий Алмис схопив одне дитинча й назад у гори до себе пішов.

Поки Алмис поблизу був, люди від страху й слова мовити не сміли. А як пішов він – загомоніли, заплакали.

– В кого наступного разу забере дитину чудовисько? – плачуть матері.

І діти плачуть. І чоловіки мовчать, хмуряться.

Каже їм Боролдой-мерген:

– Не плакати слід, не ховатися. Треба вбити проклятого Алмиса, тоді всі житимуть без страху!

А люди відповідають:

– Не подужати нам Алмиса, не позбутися його. Ми ж не птахи – на небо не злетимо, не риби – у воді не сховаємося. Мабуть, доля наша така – погинути в пазурах та іклах проклятого Алмиса!

Похилився в журбі Боролдой-мерген. Гірко йому, кривдно йому. Подивився він на свого сина, думає:

«Не для того він народився, щоб його Алмис своіми гострими іклами розтерзав! І всі інші діти не для того народилися! Треба покінчити з лихим Алмисом, щоб матері більше горя не знали!»

А як це зробити?

Думає Боролдой-мерген, як од Алмиса людей порятувати, спокою не знаходить.

Довго він думав, багато дум передумав. Урешті придумав. До чого додумався – нікому про те не сказав.

Узяв він наймщніший лук, найгостріші стріли – спитав свого сина:

– Є в твоєму серці сміливість?

– Є!

– Чи є в твоєму серці співчуття до людського горя?

– Є!

– Тоді ходімо зі мною. Дорога в нас далека буде, на діло йдемо страшне. Не йти нам не можна.

Син ні про що не питав. Мовчки пішли.

Пішли батько з сином у гори, звідки спускався Алмис. Ішли вони хащами густими, здиралися на скелясті кручі, йшли вперед без стежки й нарешті вийшли до відкритого місця.

Там стояв високий пень, а поблизу росли кущі й дерева.

Нікого довкіл не було видно – ні звірів, ні птахів.

Тут Боролдой-мерген зупинився, зняв із себе весь свій бойовий обладунок і одяг його на пень. Дивиться хлопчик на батька, ні про що не питає. Батько біля пня вогонь розіклав.

Син дивиться, ні про що не питає.

Мисливець сказав синові:

– Сідай отут, біля багаття, і хоч би що сталося, нікуди не втікай.

– Не втечу!

– Страшно буде тобі, дуже страшно!

– Не злякаюсь!

– Ну, тоді сідай і жди.

Хлопчина сів біля багаття, а батько взяв лук і стріли й сховався у заростях. Мисливець сидить у кущах, хлопчина – біля багаття, навкруги нікого, тихо.

Довго так сиділи.

Раптом зашуміло, затріщало. Вийшов із-за дерев сам Алмис: чорні вуса на плечі закинуто, очі кров ю налиті, гострими іклами клацає. Побачив хлопчика біля багаття – заревів од радості.

Потім на пень поглянув, він йому здався мисливцем, засміявся:

– Гей, чоловіче, віддай мені твого сина! Адже ти не посмієш його захищати!

Біжить – борода за вітром полощеться, поли шуби метляють. Підскочив, а хлопчина за пень одбіг. Алмис – за ним, а хлопчина круг пня бігає. Не може Алмис його схопити.

Тут Боролдой-мерген зловчився, пустив стрілу, і його гостра стріла вцілила в груди Алмису. Заревів, загарчав Алмис. Від його реву дерева гнулися, каміння репалось і з гір скочувалося. Розлютився Алмис, та раптом упав на землю. Підійшов Боролдой-мерген, бачить – убитий лихий Алмис.

Погукав Боролдой сина, сказав:

– Ходімо!

І пішли вони в свій аїл.

Коли прийшли, Боролдой-мерген сказав людям:

– Діти наші виростуть. Матері житимуть без страху. Нема більш Алмиса, убито його.

– Хто його вбив? – запитали люди.

– Я.

– А навіщо ти брав з собою малого сина?

– Він був за принаду для Алмиса.

Більше Боролдой-мерген нічого не сказав і ввійшов до свого житла.

Так позбулися алтайці свого давнього й лютого ворога.