Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

Не п’ятниця, а повний трендець. Першу пару з культурології — проспала, а це значить, що потрібно буде відпрацювати заняття, бо інакше не допустять до заліку. Я не відмінниця, але останній курс хочу закінчити без драми. Води у квартирі вранці не має. Ні кави зробити, ні голови помити не вийде. Поки злюся на весь світ, у телеграм приходить повідомлення від служби водоканалу про профілактичні відключення води у нашому районі. І скажіть мені, якого милого мені зараз ця інформація? Обуренню не має меж. Але в універ таки треба йти, бо в цьому місяці я і так чимало занять пропустила. Тішить, хоча б що не дарма, бо вдалося відкласти трохи грошей з моїх додаткових годин роботи у швейному ательє. Зайвими вони точно не будуть. 

На швидкоруч затягую на голові більш-менш пристойний хвіст, бо впевнена, що людство ще не придумало вдалішої зачіски для немитого волосся. А що робити, треба ж якось викручуватися. Вдягаю темно-сині джинсові шорти з високою талією та укорочену чорну футболку. Під очима синці, тому наношу трохи косметики, щоб хоч якось їх замаскувати. Дивлюся на себе в дзеркало – могло бути і краще. Але часу себе чепурити не має, тому підбадьорюючи усміхаюся собі, взуваю кеди, беру тубус з ескізами та вибігаю з дому. Якщо пройдуся швидким кроком через парк, то ще встигну на другу пару. 

Не втримуюся від спокуси і беру по дорозі в універ капучино з вишневим сиропом. Смакота! Після декількох ковтків, мені стає так добре, що здається, я майже пробачила службі водоканалу відсутність води вранці. Трохи сповільняюся, щоб надихатися свіжого повітря на цілий день. Але розслабитися мені не дають.

— Допоможіть! — кличуть на допомогу десь поблизу мене.

Обертаюся на крик і бачу, як дівчина намагається вирвати свою сумку з рук злодія. Вона не відпускає ручку сумки і тягне її на себе. Хлопець робить те ж саме. Він худорлявий і не дуже високий, тому я довго не думаючи підходжу до них ближче і починаю лупити злодія з усієї сили своїм тубусом. Не знаю чим я керувалася в той момент, але мій план спрацьовує. Від несподіванки, хлопець одразу відпускає сумку і дівчина разом з нею плюхається на траву, а горе-злодій переключається на мене. Упс! Якось про це я не подумала. Я не встигаю відійти, як хлопець міцно хапає мене за руку. Намагаюся звільнитися, але не виходить. Ну ось і погралася в супер-жінку. Хто б тепер мені допоміг. Оглядаюся на всебіч шукаючи підтримки, але як на зло, не має нікого. Дівчина, яку я врятувала продовжує сидіти з сумочкою на траві з наляканими очима. В неї ступор, а значить користі для мене нуль. 

— Рятуйте! — чимдуж волаю я. Кручу головою на всі сторони, ніби це якось мені допоможе. Іншого розумнішого варіанту як позбутися зловмисника не придумала, тож і так згодиться. Все з краще, ніж нічого не робити. 

— Ти чого горлаєш, як ненормальна, — якось надто спокійно каже мені злодій, ніби не налякати мене хоче, а навпаки, заспокоїти. 

Я зупиняюся на мить, щоб перевірити чи мені не почулося.

— Заспокоїлася, — питає незнайомець.

Мені таки не почулося, та довіряти йому всеодно не можу, тож роблю ще одну спробу.

— До-по-мо-жіть! — розтягую по складах, оглядаючись довкола. Може хтось таки відгукнеться.

— Та припини вже нарешті кричати, — дратується хлопець.

Але як я можу йому довіряти? 

— А ти відпусти мене, — виторговую своє звільнення, — я забуду про все і спокійно піду собі далі.

Хлопець пильно дивиться на мене. Явно вивчає, що я за фрукт і я користуюсь нагодою сканую його так само уважно як і він мене. Красиві блакитні очі, прямий ніс, акуратні губи, густий доглянутий білявий чуб. Приємні пропорційні риси обличчя. Зовсім не схожий на зловмисника. Помічаю на руках дорогущий спортивний годинник від Garmin і розумію, що таки права, бо злодій, мало ймовірно, би міг собі дозволити таке задоволення. То що в біса тут відбувається і хто він такий?  

— Я не злодій, ти певне вже помітила, — каже незнайомець те про що якраз подумала.

— Та мені байдуже хто ти! Відпусти мене нарешті, — психую і вириваюся з його хватки.

Хлопець різко відпускає мене. Я з несподіванки ледь не плюхаюся до дівчини на траву. Але незнайомець мене підтримує і я таки не падаю. 

— Ей, ти в порядку? — питає, все ще підтримуючи мене. 

— Буду, якщо забереш від мене свої лаписька, — обурююся і звільняюся з його обіймів.

Треба шукати свій тубус і забиратися звідси. Нехай дальше розбираються без мене. Але в незнайомця свої плани, тож він продовжує розмову.

— Я Арсен, друг Романа, — представляється  хлопець, ніби це мені про щось говорить.

Я мовчки хмурюся.

— Мене Рома попросив вдати злодія і вкрасти сумку в твоєї подруги, — поглядом вказує на дівчину і пояснює мені далі. — Ну, щоб привернути її увагу. Поліна мала б покликати на допомогу когось, а Рома допомогти. Побути трохи героєм. Але ти випередила його і зірвала нам всі плани.

— Ой, як же сумно, що обламала ваш дитячий героїзм. Ви б ще й коня приперли в парк, щоб покатати принцесу після порятунку! — злюся, бо розумію, що день остаточно зіпсований. На другу пару я вже не встигаю. А на третю можна не йти, бо там нічого важливого не буде. 

Хлопець усміхається. 

— Повір, якби я знав, що мене поб’ють тубусом то не погодився б нізащо на цю авантюру.

— Ти ще мало отримав, я можу доправити, — піднімаю з трави тубус. Дивлюся чи все в порядку з моїми ескізами і вже збираюся йти геть, але мене зупиняють.  

— Привіт, я Поліна, — підходить ближче та сама дівчина, через яку все почалося і протягує руку для знайомства. Спочатку мені хочеться послати її куди подалі, але в неї такий винуватий погляд, що совість не дозволяє.

— Лео, — представляюся я.