Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

- Лікааааааа, чому ти ніколи не стукаєш? - запитала я в своєї подруги, тому що, хіба можна влітати до мене в кімнату не стукаючи? я вважаю, що ні.

- Катюш, ти не рада мене бачити? - Ліка зробила такі жалісні очі, що мені захотілося закотити свої.

- Звісно що рада, але будь ласка, хоча б колись стукай. Що ти хотіла? - я завжди була рада бачити свою найкращу подругу Ліку, ми дружили ще з самого дитинства, з пелюшок так би мовити, я довіряли їй своє життя, як і вона мені. Але ця її звичка не стукати до мене в кімнату, та приходити без запрошення, мене трохи дратувала, адже в мене теж є особистий простір.

- Катя, коли ти збиралася сказати мені, що їдеш до Києва? - опаааа, і хто ж тобі сказав, моя люба?

- Лікусь, уявляєш, я знайшла собі роботу - будь ласочка, не гнівайся сильно, я дуже тебе прошу.

- Катя, чому ти не сказала мені? - Ліка явно була незадоволена тим, що я їй не сказала, але я чесно сьогодні збиралася, чесно причесно.

- Ліка, я збиралася сказала, ось вже сьогодні, але ніяк руки не доходили - що ж я й сама гнівалася на себе, що ніяк не могла їй сказати. Мені просто було страшно..

- Катя, а я? ти мене покинеш тут? я не хочу бути в Львові без тебе.

- А ти зможеш поїхати зі мною? - це було б прекрасно, але Ліка ще досі не закінчила університет, та і батьки її не відпустять. 

- Прошу не кидай мене тут - по її щоці покотилася одинока сльозинка. В цю секунду, мені стало так шкода Ліку, адже я знаю наскільки в неї важке життя, наскільки батьки суворі з нею, і що їй зовсім не солодко в цьому "багатому" житті.

- мила - я відразу підхопилася та підбігла до подруги - не плач, прошу.

Ось так обіймаючи одина одну, ми простояли хвилин 10. Оскільки в нас була різниця у віці, та й у мене була репутація хорошої дівчинки, батьки Ліки завжди довіряли мені її, я в свою чергу, завжди дивилася за нею як за молодшою сестрою. Своєї я не мала, тому мені подобалося сидіти з нею. Це продовжувалося до цього моменту, адже тепер я їду до столиці, працювати та розвиватися. Я б не хотіла казати, що я кидаю свою любу, маленьку подружку, але як це назвати по іншому? як же боляче...

- Кать - тихо сказала та.

- Мм?

- Ти ж будеш приїжати до мене?

- Звісно, мила, а якже

- Де ти тепер будеш працювати? - трохи заспокоївшись, спитала Ліка

- Ооо, знаєш компанію Мирослава Де Жюссьє? - не приховуючи захвату промовила я. Так, цим видатним архітектором, захоплювалася вся країна. Та й по обличчю Ліки, було зрозуміло, що і вона в тому числі.

-Де Жюссьє? ти серйозно??

-Так, Де Жюссьє - я так собою пишалася, що змогла все-таки попасти туди, і навіть не через гроші батька.

-Катяяяяя, я така рада за тебе, ти й справді змогла - Ліка запригнула мені на шию, і я залилася дзвінким сміхом. Я й сама була дуже рада - ось довчуся і теж піду туди працювати. 

- Обов'язково, мила, в тебе все вийде - я й справді вірила, що в цієї прекрасної дівчини все вийде, адже вона завжди йшла до своєї цілі, і ніколи не здавалася.

 - І коли ти їдеш? - зі смутком в очах, спитала дівчина.

- Завтра зранку, в сім виїжджаю - впринцепі це було не дуже рано, та і не дуже пізно, просто прекрасно.

- Рано 

- Проте в час дня, я вже буду там, встигну відпочити та облаштуватися.

- Ну ти знаєш краще, тоді давай прощатися - з сумною усмішкою промовила дівчина. 

Прощалися ми дуже довго, це було навіть складніше, чим прощатися з батьками, але я вірю, що все буде добре.