Читати книгу - "В полоні його серця, Анна Юняєва"

Алекс

– Цього не може бути. – я стиснув телефон міцніше слухаючи Володимира на тому кінці слухавки. – Ти мав знайти того, хто вбив Надін, а зараз несеш якусь дурню.

– Я теж так вважав та я вірю фактам. І ось перший - ця дівчина потрапила в лікарню два роки тому, коли померла Надін. Опис співпадає, фото зараз надішлю у месенджер. Занадто багато збігів, як для мене. Я два роки намагався зібрати всі пазли до купи й дещо не сходилося. – голос Володимира став суворіше.

– Що саме? – я вже був на нервах, я намагався змиритися з тим, що її більше немає й не хотів, щоб ще одна надія знищила мене. Я цього більше не витримаю.

– Хоча б хтось із родини бачив Надін перед похованням? Відповідь "Ні", адже всі були вбиті горем і ніхто не наважився прийти на упізнання до моргу чи не так? – я починав розуміти до чого він хилить та повірити у це складно, проте продовжував слухати. Мабуть, я хотів мати ту надію, яка ще жевріла у моєму серці. – Її хоронили у закритому гробу, як продумано, правда? – моє терпіння закінчувалося.

– До чого ти хилиш? Говори прямо! – я вже не міг слухати цю маячню.

– Надін жива, проте зараз вона живе під іншим ім'ям та в іншому місті, ось до чого я хилю. І маю тому підтвердження. Мені довелося довго через свої зв'язки вибити ексгумацію, щоб підтвердити свої припущення. За останками зубів я направив результати до лабораторії й тоді я точно переконався у своїй правоті. ДНК Надін не співпала з ДНК ексгумованого тіла. не хотів тобі говорити, доки повністю не переконаюся. Тому телефоную тобі тільки зараз. Я надішлю тоді адресу психіатричної лікарні в Дніпрі там ти зможеш її знайти. Переконаний, що у тебе не виникнуть труднощі забрати її звідти.

– Зачекай. – я підійшов до вікна свого офісу та дивився на нічне місто - воно мене заспокоювало. – Все, що ти говориш не може бути правдою. В це важко повірити.

– Алекс, послухай. Я б не дзвонив тобі, якби мав хоча б краплю сумніві у тому, що вона жива.

– Який сенс їм залишати її живою? Чому не вбили тоді? Навіщо все це вигадувати? – я не міг збагнути в чому сенс й не міг повірити в слова Володимира.

– Цього я поки що не знаю. Та я докопаюся до істини. Я вважав, що зараз головне сказати, що вона жива. Не хотів втрачати час Та й бачити тебе таким вже не було сил. – я стиснув щелепу до хрусту. –  ДНК особи, яка була в могилі Надін звали Елізабет Крайте - це ім'я зараз належить Надін. Ця дівчина зникла безвісти два роки тому, сирота, нікого з родини немає і ніхто її не шукав.

– Чому вона живе під цим ім'ям? Чи Надін не хотіла, щоб її знайшли? Вона сама це підлаштувала? – я погано мислив, я був у сказі. Чому вона не дала знати про себе?

– Вона втратила пам'ять. Я навів справки й дізнався, що отямившись вона не змогла згадати своє ім'я. Вона потрапила до лікарні з чужими документами та медичною картою, ніхто нічого не запідозрив. В документах було її фото. Хтось навмисне доставив її туди та розіграв виставу з її смертю. От тільки чому це зробили мені не відомо. Проте, у мене є деякі здогадки. Нічого не говоритиму, доки особисто не переконаюся. Я вилітаю з країни на декілька тижнів, тож зв'яжуся, щойно стане щось відомо.

– Зрозумів. – я попрощався з Володимиром та швидко помчав до своєї машини. Я знав одне - чекати не буду ні хвилини. Якщо Надін дійсно жива - я зроблю все можливе, щоб вона згадала мене. Володимир надіслав мені адресу, а нижче я побачив фото, яке розривало моє серце. Бо на мене дивилася Надін.