Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Розділ перший

Ми бачимо лише те, у що віримо.

Колись давно Лінус прочитав це в одній книжці. У пам’яті не збереглася її назва — лише ці слова виблискували, мов коштовне каміння.

Цей спогад став його таємною втіхою.

Відтоді він почав шукати все дивовижне навколо. У лісі виглядав тролячі стежки й сліди казкових істот. У місті зазирав у вузенькі провулки, видивляючись щось більше, ніж просто похмурі фасади. А якщо це таки правда? Може, те, у що він вірить, направду існує і він таки знайде двері до крамнички магічних предметів? Як же йому хочеться знайти чарівний камінь чи якесь зілля, що могло б змінити все на краще! Щоб мама знову була щаслива. Щоб тато повернувся.

І щоб його сестричка Ліннея була здорова.

Але він нічого не знаходив. Ніяких тролів чи ельфів. Ніяких магічних дверей. Анічогісінько. Ніби світ хотів переконати його, що все дуже-дуже сумно.

І що старший Лінус ставав, то важче було шукати далі.

І коли йому виповнилося дванадцять, він припинив пошуки.

Лінус і Ліннея — близнюки. Вони справді дуже схожі, але на цьому й усе. Між ними не було тих відмінностей, які бувають між братами й сестрами: наприклад, щоб Лінус ненавидів броколі, а Ліннея жити без неї не могла. Ні, Ліннея броколі ніколи навіть не куштувала. Її годували через невеличку дірочку в шлунку. Ліннея не говорила й не рухалася. Можливо, навіть не чула, що їй каже брат.

Так було від самого її народження. Акушерка, яка приймала пологи, одразу помітила: щось не так. Дівчинка мовчала й не ворушилася. Тому Лінуса дали мамі на руки, а лікар у цей час оглядав Ліннею. У неї знайшли ушкодження мозку і сказали, що вона ніколи не одужає. Ця звістка розбила мамі серце.

Перш ніж з’явилися Лінус і Ліннея, їхня мама працювала реставратором, відновлювала старі будинки. Вона любила старі будинки.

Якось вона натрапила на оголошення в газеті, і Лінус побачив, як мама засяяла.

— Поглянь, Лінусе!

Здам в оренду унікальний дерев’яний будинок людині з умілими руками.

Живіть безплатно за допомогу в реставрації.

Надовго або на короткий термін — розглянемо всі пропозиції!

За кілька тижнів вони поїхали. Автомобіль був навантажений інструментами, фарбами й усім, що може знадобитися для роботи. Мама нетерпляче барабанила пальцями по керму. Діти сиділи на задньому сидінні. Лінус поринув у гру на мобільному телефоні.

— Лінусе, перевір, будь ласка, карту ще раз!

Він звів очі й побачив мамине обличчя у дзеркалі заднього огляду.

— Ти впевнений, що ми правильно їдемо? — запитала вона. — Ми вже мали б приїхати.

Лінус зітхнув і потягнувся по карту.

— Як ми могли заблукати? Останнє роздоріжжя було кілька годин тому.

— Так, — погодилася мама, — але невже це може бути так далеко?

«Мабуть», — подумав Лінус роздратовано й продовжив гру. Він не поділяв маминого захвату від можливості провести літо казна-де в старому будинку. Зовсім не поділяв. Але щира мамина радість варта була кількох нудних місяців. Окрім того, він одержав уживану «Плейстейшн-3» і вибрав три нових гри, причому одна з них була з віковим обмеженням «16+». Він знав, що для мами це була велика жертва. І з огляду на гроші, і з огляду на вікову межу.

У радіоприймачі щось затріщало.

— Ну знову, — сказала мама. — Якісь дивні перешкоди.

— Мабуть, радіосигнал не сягає так далеко, — пробурмотів Лінус.

Мама кинула на нього швидкий погляд.

— Нам буде добре, Лінусе. Правда ж, це буде чудова відпустка в селі? Тільки подумай: у місті спека, пил, усі твої однокласники роз’їхалися. А тут і ми можемо собі дозволити поїздку.

Мама змовкла. Мабуть, шукала додаткових аргументів.

— І там є сад. Це ж буде чудово, що Ліннея зможе сидіти на свіжому повітрі, правда ж? Нам буде дуже добре, Лінусе, я переконана.

Може, вона навіть більше хотіла переконати саму себе. Лінус же з Ліннеєю, хотіли вони чи ні, сиділи на задньому сидінні. Утім, Лінус хотів. Дуже. Він хотів, щоб мама й далі була така щаслива, як тоді, коли натрапила на те оголошення.

Лінус нахилився до Ліннеї.

— Нам там буде добре, — прошепотів він. — Мама щаслива, а я покажу тобі сад.

Ліннея, як завжди, була десь у своєму світі. Лінус простежив за її поглядом. Так він міг хоча б бачити те саме, що й вона. Її рука безвільно лежала на бильці спеціального автомобільного сидіння. Це було так несправедливо — що він народився здоровим, а вона — такою хворою! Про це важко було навіть думати. Часом він прокидався серед ночі з думкою, що це його вина. Що під час пологів щось сталося і врятувати вирішили його. Мама запевняла, що Ліннея захворіла ще у неї в животі, але це не допомагало. Анітрохи.

Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.

«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.

З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».

— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.

У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.

— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?

Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.

— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?

— Ми там житимемо влітку.

Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.

— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?

— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.

— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…

Він на якусь мить замовк.

— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.

Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.

— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.

Лінус помахав у відповідь.

Старий вказав рукою вздовж дороги.

— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.

Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.

Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.

Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.

Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого