Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

— Побачиш три предмети. Запам'ятай, три предмети.

— Бабусю, я запам'ятала, запам'ятала, — Льолечка сиділа на високому стільці і бовтала ніжками. Їй не терпілося отримати обіцяне морозиво. Зазвичай бабуся і так давала їй все, що вона захоче. Без жодних попередніх умов. А тут перш ніж отримати заповітне ескімо, Льоля спочатку мала щось зазубрити. Але чотирирічній дівчинці, улюблениці всіх родичів, зовсім не важко вивчити напам'ять все, що завгодно. Вона вже й так знає безліч віршиків, які із задоволенням декламує на всіх сімейних святах.

— Льолечко, повтори: побачиш три предмети.

— Побачиш три предмети, — слухняно повторила мала, копіюючи бабусину схвильовану інтонацію, а потім своїм звичайним дзвінким голоском додала, — ну, бабусю, а далі що у твоєму вірші?

Що далі? Гарне питання. Як Феодорі Тимофіївні закодувати в коротку фразу, що легко запам'ятовується, весь той обсяг важливої інформації, який треба передати онучці? Втім, малеча підказала рішення. Це має бути пара римованих рядків.

— Далі так — запам'ятай:

Побачиш три предмети:
Валета, скриню, монети.
Візьми маленький грошик,
В нагоді будет потім.

І оце й усе? Льолечка за пару хвилин вивчила нехитрий віршик. І ось довгоочікуване ескімо було у неї в руках. Вона відкушувала по маленькому шматочку і чекала, поки морозиво повністю розтане в роті, а потім ковтала. Так її навчила мама. Вона говорила, інакше можна застудити горло. А Льолечка була дуже слухняною дівчинкою, і завжди чинила так, як веліла мама.

— Бабусю, а хто цей віршик написав?

Льолі треба було неодмінно знати автора — тато обов'язково запитає. Скаже: «А чи знаєш ти, моя маленька кирпата феє, хто це творіння написав?» або «Чи відомо тобі, моя маленька кирпата феє, перу якої чудової людини належать ці безсмертні рядки?». Так, тато завжди розмовляв кумедними, незрозумілими словами, і завжди називав Льолечку «маленькою кирпатою феєю». І вона любила, дуже любила тата, бо він був сильний і добрий. Тому що коли Льоля втомлювалася, тато садив її собі на плечі, і вона могла годинами споглядати світ з недосяжної для інших висоти.

— Знаєш, Льолечко, автора я забула.

— Як же так, бабусю? — розчаровано протягнула малеча. — Як же я розповідатиму віршик, адже тато каже, що спочатку треба називати автора?

— От і не треба цей віршик нікому розповідати. Добре?

— Добре, — погодилася Льолечка. Все одно віршик їй не дуже сподобався. Краще на завтрашньому татовому дні народження вона розповість вивчений учора з мамою вірш про маленького їжачка, їжаків дитинку. Вірш, щоправда, теж був не дуже. У Льолі серце стискалося від жалю до тваринки, яка має колючу спинку, а хотіла б мати шубку як у зайчика. Але принаймні в цього віршика був добрий кінець про дружбу.

Але малечі не довелося розповідати ні цей, ні якийсь інший віршик на татовому дні народження, або якомусь іншому сімейному святі. Більше у їхній родині свят не було...