Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

− Міно, ти тут? – тихий шепіт у цілковитій темряві здається лячно гучним. Майже оглушливим. Як і звук скрадливих кроків в пустій печері, що служила колись святилищем древнім богам.

Я залишаюся на місці, не рухаючись, притискаючись чолом до скам'янілого стовбура. Навіть якби мене знайшов хтось інший, не знаю, чи змогла б я хоча б спробувати втекти. На страх більше немає сил. На боротьбу та порожні надії теж. Я майже випита до дна.

– Я знаю, що ти тут. Не ховайся від мене, – просить та, що раніше була мені майже сестрою, а зараз зветься падчеркою.

Заплющую очі, навіть не намагаючись витерти сльози. Що це дасть? Ворушитися боляче. Дихати боляче. Жити… нестерпно.

– Будь ласка, Міно. Я хочу допомогти, − вона все ближче.

І незабаром моєї стопи торкаються обережні пальці, змусивши здригнутися.

Знайшла. Надто добре знає, де я можу шукати усамітнення.

Тут же чується полегшене зітхання, шарудіння, і Торі, орієнтуючись на дотики, забирається до мене на кам'яну гілку священного дерева Аяріль, щоб уже за секунду обережно обійняти. Скільки разів у дитинстві ми тут разом сиділи й мріяли про казкове доросле життя? От тільки хто ж знав, що казка може обернутися вічним кошмаром? Принаймні для мене. 

– Пресвітла Богине, подивися, ти зовсім задубіла. Давно тут сидиш? – питає тривожно.

− Він шукає? Ти тому прийшла? − мій же голос зараз схожий на сипле каркання. Я зірвала його, коли благала чоловіка про помилування, всього якихось кілька годин тому.

– Ні, не бійся. Він поїхав із палацу з загоном своїх вірних псів гвардійців. Я підслухала, як наказав Вепру дівок у мисливський замок пригнати якомога більше.

Принцеса Ланторініаль, молодша з двох дітей короля Танрагоса Кривавого списа, при згадці батька переходить на злісне шипіння. І, забувшись в емоційному пориві, надто стискає мої плечі, змусивши тихо застогнати.

− Пробач, пробач, Міно, − відсмикує вона руки. В голосі тепер бринить співчуття і жалість. Можливо, мені було б соромно, що вона мене застала такою кволою, що знає… Мені було б соромно, якби не було вже настільки байдуже. − Що він з тобою зробив?

Ніколи й ні за що я їй не розповім. Нікому не скажу. В очах темніє, пальці гарячково чіпляються за теплий камінь. Не допомагає навіть полегшення, яке я відчула після її слів. Мені дуже шкода тих дівчат, але для мене це кілька днів для того, щоб зализати рани. А може… щоб нарешті наважитися припинити все це й знайти спосіб піти з цього світу. Хай простить мене Богиня.

− Навіщо ти тут? – у горлі дряпає кожним звуком. Колись мій спів називали даром богів. Чоловікові теж завжди подобалося... як я кричу. – Я… хотіла побути одна.

– Я ж сказала вже. Хочу тобі допомогти, – твердо вимовляє Торі, присуваючись до мене знову. − Я знайшла спосіб зняти з тебе прив'язку.

– Що? − підіймаю голову і намагаюся до неї обернутися. − Ти зараз серйозно?

Мені здавалося, що надію в мені сьогодні остаточно вбили. Але вона виявилася занадто живучим звіренням, забитим, нещасним, та все одно спроможним висунути носа із найпотаємніших куточків моєї свідомості.

− Так, Міно. Мені вдалося отримати дозвіл відвідати храмову бібліотеку. А уже там я знайшла книгу про стародавні шлюбні ритуали.

– Але… але як… чому він дозволив це тобі?

– Батько видає мене заміж, – глухо вимовляє моя падчерка. – І я переконала його, що хочу магічно прив'язати до себе чоловіка, як він зробив це із тобою. Розписала, наскільки нам, і йому зокрема, це буде вигідно і таке інше. Батько так перейнявся моєю ідеєю, що мало не сам мене в бібліотеку за руку відвів. Ти правильно тоді зробила, коли змусила мене прикинутися байдужою до твоєї долі. Він нам повірив. А зараз взагалі вважає, що я така ж мерзота, як і він сам, − шепоче з гіркотою.

– Але… давні обряди діють тільки на Древніх та їхніх нащадків, – здивовано хмурюся я. За кого її віддають тоді? − Ти справді хочеш це зробити? Прив'язати до себе нареченого?

− Ще чого! Отримати в чоловіки одержимого мною демона точно не те, про що я мрію, − пирхає Торі. − На чистокровних це діє сильніше, так?

– Так, – розгублено киваю я. Начебто.

На мене подіяло лише частково. Я від свого чоловіка не можу втекти, не можу довго перебувати далеко від нього, не можу не слухатися прямих наказів. Проте ненавиджу його всім серцем і одержимої прихильності в мені немає, бо крові древніх, мабуть, в мені замало. Принаймні саме таку причину я для себе знайшла.

А потім до мене доходить.

− Стривай... Демона?! Тебе видають заміж за демона?!

− За короля демонів, якщо вже бути зовсім точною, − зітхає Торі. – Вчора від нього прибули посли з офіційною шлюбною пропозицією.

Щось таке я чула про послів. Та оскільки сама в цей час сиділа під замком, поки вирішувалася доля ні в чому не винуватого хлопчини, який посмів наблизитися до мене і співчутливо торкнутися моєї руки, тобто королівської власності, то ця новина залишила мене глибоко байдужою. Звідки мені було знати, що вони зі шлюбною пропозицією до Торі приїхали? 

– І ти… згодна? − знаю, що її навряд чи питали, але помітного протесту в інтонаціях подруги наче не чути.

− Він вродливий, − чую у відповідь тихе. – Так кажуть, і я бачила портрет. А ще... королівство Раграст досить далеко, щоб не бачитися більше з батьком ніколи.

– Але він… демон. Про них такі жахіття розповідають, – мені до дрижаків страшно за подругу. Страшно, що і їй доведеться пережити те саме, що й мені.

– Про батька не розповідають, а він їх творить. Може тут якраз навпаки? − гірко хмикає Торі, знаходячи в темряві мою руку. − Я вчора ввечері таємними ходами пробралася в крило, відведене послам. Вирішила послухати й подивитися, що вони таке. І знаєш, мені вони не видалися такими звірами, як про них розказують. Один із них, наймолодший, спробував до служниці причепитися. Та злякалася, відмовила, розплакалася. Ну, думаю, все кінець зараз дівці прийде, треба якось рятувати. А він відпустив, уявляєш?