Читати книгу - "Цього більше не відбудеться, Ruti Mashkif"

Знову на годиннику друга ночі, безсоння. Ти знову думаєш про сенс життя, про те, хто ти, що ти і що тобі робити в цьому світі. А пам'ятаєш дитинство? Як ти щоліта їздив у село до бабусі. З яким бажанням ти туди їздив і як не хотів потім їхати. Пам'ятаєш, як у тебе було багато друзів, як ви бігали, веселилися, грали. Подерті коліна щодня, шрами. А пам'ятаєш смак бабусиної випічки? Вона дуже смачно готувала. Ти пригощав своїх друзів пиріжками. Ніхто не міг насолодитися ними. У тебе були дуже добрі стосунки з бабусею, ви спілкувалися щовечора, ти так любив ці розмови. А пам'ятаєш, ту морозну зиму, тоді на вулиці було слизько, ти ледь дійшов додому.  Вдома сиділи батьки, хоча, зазвичай, вони ще на роботі в такий час. Мама плакала. Тобі сказали, що бабуся померла. Все. Дитинства немає і більше не буде. Воно закінчилося у 12 років. У тебе в самого навернулися сльози.  Потім похорон, перше літо у місті, у тебе більше немає бабусі та тих друзів, з якими ти веселився. Осінь. Холодно. Дощ. Листопад. Настрій був поганий. Прийшовши додому, дізнався страшну звістку. Батько розбився в автокатастрофі. Ще одна рідна людина пішла. Ну чому всі дорогі люди йдуть? Чому життя так зі мною вчиняє? Пам'ятаєш, як ви з ним каталися на атракціонах. Як щодня він тебе возив до школи і ти любив кататися на його машині. Пам'ятаєш, як ти любив його історії з життя, це було дуже цікаво. Як ти любив святкувати Новий рік разом із татом та мамою. Тато вбирався у діда Мороза і дарував подарунки. Цього більше не відбудеться... Мама страждала довго, тепер тільки ми залишилися один у одного, ми підтримували один одного. Летіли роки, життя ставало все чорнішим і чорнішим...Ті друзі, які були в дитинстві в місті "розчинилися" в один момент. А знаєте, так хотілося друга, якому можна було розповісти. Я віддалився від тієї людини, яка мене завжди підтримувала, від своєї мами... все вчився та вчився. А ночами думаєш, та кому ти потрібний? Вже багато років на телефоні немає повідомлень, ні дзвінків. Здається, якщо ти розчинишся, то ніхто й не помітить. Єдина людина, яка хоч іноді цікавиться тобою-це мама. Ти любив музику, ходив до музичної школи, але потім перестав, закинув. Усі думки, думки ночами. Вже нічого не хочеться. А рано-вранці вставати і йти на навчання. Краще б нікуди не ходив. Знову ці машини, що не дають проходу, люди, які готові розчавити тебе, бо поспішають. Після навчання ти заходиш у кафе і бачиш її. Дівчину, вона не виглядала особливо, але мене до неї тягло. Я познайомився із нею. Я зрозумів, що знайшов сенс життя. Згодом я почав більше контактувати з людьми, з'явилися нові знайомі, друзі, почав більше спілкуватися з мамою. Потім я поїхав зі своєю коханою до столиці, де ми збираємось збудувати своє життя. Зараз я підтримую активні стосунки з мамою, моє життя наповнилося щастям і я знову повернувся в музику.

(5 березня 2018)

Кінець