Читати книгу - "Кременецький звір"

В’язень з жахом прислуховувався до найменшого шуму, уявляв, як із пискливим скрипом розчахнуться двері і його знову поволочуть униз, туди, де залізний запах крові б’є у ніздрі з такою силою, що паморочилося в голові й підкошувалися ноги. Страх розростався й розривав Голоту зсередини. Він підніс тремтячі руки до вилиць, стиснув їх руками й що мав сил почав гнати від себе думки про ката та можливі вигадки, які той приготував йому сьогодні. Аби не збожеволіти прямо зараз, Голота зробив нелюдське зусилля й узявся згадувати, скільки він уже тут, хоча й сам знав, що давно заплутався у часі. Усе злилося в один довгий, липкий, як тягуча смола, день. Він міг згадати лише той ясний жовтневий ранок, коли зайшов до Кременця, сповнений незрозумілої радості, і ту заплутану ніч, що, зрештою, привела його сюди...

***

...Незрозумілу радість, що змушувала дрижати, говорити й робити дурниці, вибив з голови удар пляшкою у скроню. Усередині щось обірвалося. Він неначе пірнув із високої скелі у море, як колись давно у Боннасолі, містечку неподалік Генуї, коли побився об заклад на двадцять сольді з п’янючим моряком-сицилійцем. Тоді він занурився так глибоко, що торкнувся дна, й з несподіваною ясністю зрозумів: йому не вистачить повітря виплисти. Страх додав тоді сил. Пірнальник злякано й хаотично замахав руками й ногами, пнучись до рятівної поверхні. Здавалося, вона ось-ось, поруч, і варто лише зробити зусилля, як повітря заповнить спустошені легені. Однак море не випускало. Голота злякано й безладно смикався, пускав бульки, та коли вже змирився і був готовий впустити в себе вбивчу воду, то з широким схлипом зачерпнув ротом повітря разом із солоними бризками. І побачив рибальські човни, що снували тут і там аж до обрію...

Голота розплющив очі, стрепенувшись усім тілом, і закашлявся. Ніякого солоного повітря, моря й човнів, ніякої Генуї та її безхмарного неба. Голота сів на мокру кам’яну підлогу, дрижачи від цебра холодної води, яку тільки-но вилили йому на голову. Він схопився за тім’я, що несамовито боліло й повів очима по кімнаті, в якій сидів. Це був напівтемний підвал, освітлений хіба десятком свічок, що блимали, розкидаючи повсюди чорні тіні. За високим дерев’яним помостом сидів огрядний чоловік, пишно вбраний у безглуздо розцяцькований каптан, поруч, щосекунди торкаючись шиї, стояв його недавній супротивник — возний Засинський — та ще кілька незнайомців. Товстун за помостом з огидою вперіщив у Голоту чорні масні очиська.

— Що, отямився нарешті? — запитав гучним басом товстун, і Голота подумав, що десь колись уже чув цей ведмедячий рик, але ніяк не міг згадати де.

— Це питання дискусійне, — хрипко відповів Голота. — Але здається мені, ви прийшли сюди не дискутувати... Та й Засинський ваш не вміє вести ввічливу розмову, відразу закочує очі й мліє, як дівчисько... — крізь кашель проговорив Голота, задоволено дивлячись, як від люті біліє обличчя возного.

— Слухай, значить, присуд, — не звернув уваги на бурмотання Голоти огрядний пан.

«Та це ж кременецький суддя Гонсевич! Тварюка, що у Кременці на відьом та чаклунів полює», — згадав нарешті Голота товстуна, який колись присудив до страти і його. Відбувалося це зовсім за інших обставин, виглядав Голота трохи інакше, ніж зараз, та, про всяк випадок, він вирішив більше не роззявляти пащеку. Хай він зараз і обірванець, та суддя, боронь Боже, міг згадати пику спритника, якому мали відрубати голову, а він натомість перехарапудив місто й утік з катівні.

— За жебрацтво, напад на суддівського та дебош у шинку я присуджую тобі, зайдо, що не назвав свого імені, десять канчуків. Вибач, що без застосування усіх наших звичаїв, але тобі, собако безрідна, вони й непотрібні. Досить свідчень возного, згоди шановних лавників[9], — кивнув Гонсевич на незнайомців, що похмуро стояли збоку, — та мого рішення.

— Забирай його. Десять ударів, метре. А тоді завези, викинь подалі від міста. Якщо буде, що викидати... — кинув суддя комусь у темряву в нього за спиною.

Голота примружився й побачив очі, що дивилися на нього з пітьми. Чоловік з котячим поглядом підійшов і присів коло Голоти, схопивши його за волосся. Кат Болиць радісно посміхався, а його тонкі татарські вислі вуса аж настовбурчилися від захвату.

— Пам’ятаєш мене? — тихо просичав він у вухо Голоті. — Пам’ятаєш, — сам собі відповів кат і, відкинувши пальцями довге волосся, торкнувся свого відчикриженого вуха. — Повір, я згадував тебе весь час. Знав, що рано чи пізно ти повернешся. Думаєш, чому я не розповів про тебе Гонсевичу? — прошепотів Болиць. — Бо тобі не до лиця легка смерть. Ніякого одрубання голови. Ми ж із тобою можемо вигадати цікавіші заняття, чи не так? — він ще раз подивився бранцеві в очі, помітив у них жах і хижо посміхнувся, задоволений видовищем. — Забирайте його, йолопи, — Болиць відійшов убік. На голову Голоті відразу впав мішок, і бранця, що задихався від його їдкого запаху, потягли за руки по підлозі...

***

Чекати тортур неборака почав з першої миті — щойно зі стогоном розплющив очі у кам’яному мішку, на жмутку гнилої соломи, куди його швиргонули Болицеві підручні. Він знав, де зараз, адже колись уже там був — у похмурій великій двоповерховій кам’яниці на Горній вулиці, яка вже років зі сто була прихистком кременецьких катів. Що на нього чекає, Голота також знав, тож приготувався й не відводив погляду від дверей, в які ось-ось мали зайти його мучителі. Однак тягнулися хвилини, за ними години, та ніхто не заходив. Із в’язнем не говорили, його не годували, здавалося, про нього просто забули. І вже за якийсь час більше за холод його почали мучити здогадки про те, що це і є тортури — тримати в цій келії, поки він не збожеволіє.

«Тільки не це! Хай будуть тортури, залізна діва, іспанський чобіт, диба, але тільки не оце!» Від думок про повільне гниття у темряві Голоті ставало млосно, і у молитвах він просив Бога не допустити такого.

Господь почув його слова десь на третій, за неточними підрахунками, день. Двері розчинилися, світло вдарило йому в очі, чийсь волохатий кулак заїхав у зуби, а вже за секунду Голоту, що полегшено посміхався роз’юшеними губами, тягли до катівні. Треба сказати, кілька хвилин