Читати книгу - "Книга кладовища"

class="p1">Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.

Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.

Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідала — розказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовище — природний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.

Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.

Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.

— Вона не винна, — сказав Ніх. — Це все через мене. А тепер вона має клопіт.

— Куди ти її водив? — спитав Сайлас.

— Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.

— Прекрасно.

Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.

— Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, — сказав Сайлас. — Ти вже читав «Кота в капелюсі»?

— Так, — відповів Ніх. — Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?

— Маю такий намір.

— Як думаєш, ми з нею ще побачимося?

— З дівчинкою? Дуже сумніваюся.

Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:

— Привіт.

— Привіт, — дуже тихо відповіла Скарлет.

— Я навіть не сподівався тебе знов побачити.

— Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.

— Куди їхати?

— До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.

Вони йшли стежкою поруч — маленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.

— А Шотландія далеко?

— Так.

— Ясно.

— Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.

— Я завжди тут.

— Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?

— Звісно, що ні.

— Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.

Ніх похитав головою:

— Там я буду в небезпеці.

— Хто це сказав?

— Сайлас. Моя родина. Усі.

Скарлет замовкла.

Тато покликав:

— Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепер — додому.

Дівчинка мовила:

— Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і ти — мій друг. І неважливо, що ти уявний.

І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.

Розділ третій

Божі пси

На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалів — це точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деінде — це брама гулів.

Була така й на кладовищі, де жив Ніх.

Така є на кожному цвинтарі.

Сайлас полишав кладовище.

Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.

— Чому? — допитувався Ніх.

— Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.

— Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? — уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. — Так нечесно.

Втім, опікун лишався незворушним.

— Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.

Така відповідь не справила враження на хлопчика.

— Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.

— Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.

— А куди ти взагалі зібрався?

— За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.

Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.

Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше