Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

Листа в першій вентиляційній дірці не було. У другій — теж.

Може, Еллен не відповіла на послання, може, здогадалася, що це вони з Беатою, а зовсім не Йорґен написали цидулку. Може, зараз, цієї миті, саме вона шпигує за ними…

Анна підповзла до третьої дірки.

Там лежав аркуш паперу!

— Знайшла лист!

— Лист!?

— Тс-с! — цитьнула Анна. — Цить!

— Тс-с!

Дівчатка замовкли. Прислухалися. Ніде ані звуку. Нікого й нічого. Навколо було так тихо, так неймовірно тихо, аж страшно. Над пустирем запала темна-темна темрява.

Анна схопила листа й збігла до Беати.

— Ось!

Дівчатка побігли через пустир, повз ковзанку, униз, до дуба. З дуба увесь пустир видно, мов на долоні, зате їх ніхто не міг побачити, якщо не витикатися. Беата сіла на гілку під самим стовбуром. Анна — скраю, вона не мала як триматися, бо руки були зайняті листом. Складений аркуш ряснів червоними серцями, а всередині було таке:

Любий Йорґене,

Дякую за листа. Я теж тебе кохаю. Ти наймиліший хлопець в усій школі. Я радо стану твоєю дівчиною. Як на мене, Анна з Беатою дурні дівулі, але Анна — найдурніша! Ти теж так вважаєш? Ти вже з кимось цілувався? Чекаю на швидку відповідь!

Щиро, Еллен

— Вона пише, що ми дурні! — обурилася Беата.

— Вона пише, що я найдурніша! — розсердилася Анна.

— Це підло! А якщо Йорґен повірить?!

— Йорґен ніколи не одержить цього листа.

— А й справді…

— Гей-гей! — крикнула Анна. Вона переплела ноги, щоб не звалитися донизу, і розсунула гілля. — Гейя-гей! — потім зістрибнула на землю і помчала через пустир, не перестаючи галайкати. Беата теж злізла з дерева й побігла слідом.

— А я перша! — репетувала Анна.

Вона була вже далеко попереду.

Надворі зовсім споночіло. Торішня трава пахла сирою землею. Анна першою добігла до воріт. Велосипеди Уле та старших хлопців стояли на вулиці. З-за будинку долинали їхні голоси. Вони грали в пристінок — відбивання монет від стіни будинку. Чия монетка впаде ближче до стіни, той виграв. Анна гойдалася на воротах.

— Нільсе, твоя черга! Нільсе, не спи! — вигукував Уле. — От дідько, що ж ти такий неповороткий!

Анна далі гойдалася на воротах. Навколо панувала майже тиша, тільки чулися вигуки хлопців за будинком і важке сапання Беати, яка бігла пустирем. А ще ворота поскрипували. Рип-рип, скрипіли вони. Рип-рип…

Анна гойдалася на воротах. Беата вже підбігала, її сапання чулося дедалі ближче. Анна думала про Йорґена. Йорґена Рюґе з веснянками. Вона думала про нього навіть тоді, коли думала про щось зовсім інше. Думала, якщо не стане його дівчиною, то не полюбить більше нікого на світі. Бо покохала Йорґена.

— Рип-рип, — порипували ворота.

— Рип-рип, — повторювала за ними Анна. То був таємний знак.

— Нівроку швидко бігаєш, Анно! — долинув з-за спини голос Беати. Вона вже не бігла, перейшла на крок.

— Я знайшла таємний знак, — сказала Анна, не обертаючись.

— Який такий таємний знак?

— Тс-с, — приклала палець до уст Анна й мовчки кивнула в бік саду.

— У пристінок грають? — Беата скрушно похитала головою. — Мені не дозволяють…

— Ось послухай! — Анна гойднула воротами.

Беата прислухалася.

— Ну, чую… Кидають монетки. Уле з хлопцями…

— Та послухай! — нетерпеливилася Анна.

— Що я маю слухати?

— Ворота!

— Скрегочуть…

Дівчатка довго прислухалися.

— Чуєш таємний знак? — запитала Анна.

— Крек-крек?

— Ні! Рип-рип!

Анна забрала з хати зубну щітку, піжаму й підручники. Дівчатка побажали на добраніч Анниній мамі, татові й маленьким сестричкам, бо ті вже йшли спати. Надворі стало так темно, хоч в око стрель, у повітрі повіяло холодом. Під воротами стояв Уле і його друзі з велосипедами наготові.

— Вгадай, хто переміг? — запишнився Уле.

— Ти!

— Я виграв аж 24 зшитки історій з серії про ковбоїв у Брюшлеттена. А тепер пограємося у хованки.

— Ми з вами!

Хлопці скочили в сідла й подалися униз — повз бомбосховище, Розбійницький сад, через пустир до дуба.

— Вааауу! — скрикували хлопчаки, коли колесо натрапляло на горбик чи камінь, і треба було міцно хапатися за кермо, щоб втримати рівновагу.

— Ойой! — ойкали дівчата, коли їх підкидало на багажниках.

Біля дуба вже стояли Ейнар, Даґ і Кнут. Під могутнім деревом трава майже не росла, тож хлопці вирішили пограти в ножички — на землі креслять великий квадрат, кожен гравець кидає ножа й проводить лінію, «відрізаючи» собі шматок від квадрата. Хто більше «наріже землі», той і виграв. Ейнар мав зі собою чималенького ножа.

Йорґена ніде не було видно.

— Навіщо нам хованки, пограємо ліпше в ножички, — запропонував Уле, побачивши Ейнарового ножика — той виблискував лезом у темряві.

— О, ні, — заперечила Анна. — О, ні!

— Так! Граємо в ножички! — наполіг Уле.

Але дехто зі старших хлопців уже набавився ножиками за весь день донесхочу. Більшість присутніх обрали таки хованки.

— Станьте колом, а я казатиму лічилку, — командував Уле.

Йорґена не було.

— Може, трохи зачекаємо? — запитала Анна.

— Навіщо?

— Бо… бо хтось, хто, можливо, прийде, ще не прийшов…

— І хто ж це?

— Он дивіться, Туне й Еллен! — вигукнув Кнут, показуючи пальцем на дівчат.

Подружки їхали велосипедами через майданчик, який узимку правив за ковзанку. Еллен перев’язала волосся шовковою стрічкою, і та тріпотіла на вітрі. Вона мала дуже запишнений вигляд, наче одержала справжнього любовного листа.

Друзі зачекали, доки дівчата позамикали свої ровери й стали в коло.

— Рип-рип! — прошепотіли одна до одної Анна й Беата.

— Починаю лічити, — оголосив Уле. — Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана…

Він лічив, тицяючи в кожного рукою.

— Ой, погляньте! — вигукнула раптом Беата.

З воріт Розбійницького саду вийшов Йорґен Рюґе. Анні кров шугнула в голову, коли його побачила.

Вона вже було подумала, що він не прийде, але ось — прийшов.

— …раз-два-три, шукати будеш ти! — незворушно лічив Уле.

Анна розтулила рота, щоб сказати: Треба зачекати на Йорґена! Але жодний звук не видобувся їй з горла.

— Треба зачекати на Йорґена! — сказала Еллен, відкидаючи назад свій довгий, товстелезний «кінський хвіст».

— Та, добре, добре, зачекаємо на Рюґе! — погодився Уле.

Йорґен зліз із велосипеда, почепив на нього замок і став у коло між Даґом та Ейнаром. Еллен просто не зводила з нього очей і весь час йому усміхалася, однак Йорґен дивився лише на Уле, який почав промовляти лічилку від початку:

— Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана! Раз-два-три, шукати будеш ти!

Шукати випало Ейнарові.

— Рахую до ста, а тоді йду шукати! — гукнув Ейнар.

І раптом Йорґен глянув на неї.