Читати книгу - "Золотий ключик, або Пригоди Буратіно"

Зелена ряска на поверхні ставка заворушилася, і з’явилася велика страхітлива зміїна голова. Голова попливла до листа, де сидів Буратіно.

У нього дибом стала китичка на ковпаку. Він мало не впав у воду від жаху.

Але це була не змія. Це була нікому не страшна, пристаркувата черепаха Тортіла з підсліпуватими очима.

— Ох ти, нетямущий, довірливий хлопчисько з куценькими думками! — сказала Тортіла. — Сидів би собі вдома та старанно вчився! Занесло тебе до Країни Дурнів.

— Та я ж хотів добути якнайбільше золотих монет для тата Карло. Я дужжжже хороший і розважливий хлопчик.

— Гроші твої вкрали кіт і лисиця, — сказала черепаха. — Вони пробігали повз ставок, зупинилися напитись, і я чула, як вони хвалились, що викопали твої гроші і як побилися через них… Ох ти, нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками!

— Не лаятись треба, — пробурмотів Буратіно, — а допомогти треба людині… Що я тепер робитиму? Ой-ой-ой!.. Як я тепер повернусь до тата Карло? Ай-ай-ай!..

Він тер кулаками очі і пхикав так жалібно, що жаби раптом всі враз зітхнули:

— Ух-ух-ух… Тортіло, допоможи людині.

Черепаха довго дивилася на місяць, щось пригадувала…

— Одного разу я ось так допомогла одній людині, а вона потім з моєї бабусі і мого дідуся наробила черепахових гребінців, — сказала вона. І знову довго дивилася на місяць. — Що ж, посидь тут, чоловічку, а я поповзаю по дну, — може, знайду одну корисну штуковину. Вона втягла зміїну голову й повільно опустилася під воду.

Жаби прошепотіли:

— Черепаха Тортіла знає велику таємницю.

Минуло багато-багато часу.

Місяць уже схилявся за пагорби…

Знову заколивалася зелена ряска, випірнула черепаха, тримаючи в роті маленький золотий ключик.

Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.

— Нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками, — сказала Тортіла. — Не сумуй, що лисиця та кіт украли в тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустив на дно ставка чоловік з такою довжелезною бородою, що він засовував її до кишені, щоб не заважала ходити. Ах, як він просив, щоб я розшукала на дні цей ключик!

Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що на воді з’явилися бульбашки…

— Та я не допомогла йому. Тоді я була страшенно люта на людей за мою бабусю і мого дідуся, з яких наробили черепахових гребінців. Бородатий чоловік багато розповідав про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що ним треба відімкнути якісь двері, і це принесе щастя.

У Буратіно закалатало серце, загорілися очі. Він одразу забув про всі свої нещастя. Витяг з кишені курточки п’явок, поклав туди ключик, чемно подякував черепасі Тортілі і жабам, кинувся у воду й поплив до берега. Коли він чорненькою тінню забовванів на тому боці, жаби крякнули йому вслід:

— Буратіно, не загуби ключика!

Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю

Черепаха Тортіла не вказала дороги з Країни Дурнів.

Буратіно біг куди очі світять.

За чорними деревами блищали зірки. Над дорогою звисали скелі. В ущелині лежала хмара туману.

Раптом попереду застрибав якийсь сіренький клубочок. Одразу ж залунав собачий гавкіт.

Буратіно притисся до скелі. Повз нього, грізно сопучи носами, промчали два поліцейські бульдоги з Міста Дурнів.

Сірий клубочок метнувся з дороги вбік — під укіс. Бульдоги за ним.

Коли тупотіння і гавкіт віддалилися, Буратіно припустив щодуху, і зірки швидко-швидко попливли за чорними гілками. Раптом сірий клубочок знову перескочив дорогу. Буратіно встиг роздивитися, що це заєць, а верхи на ньому, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.

З укосу посипалися камінці, бульдоги слідом за зайцем перескочили дорогу, і знову все стихло. Буратіно біг так швидко, що зірки тепер, мов навіжені, мчали за чорними гілками.

Утретє сірий заєць перескочив дорогу. Маленький чоловічок зачепився головою за гілку, звалився з його спини і гепнув просто під ноги Буратіно.

— Ррр-гав! Тримай його! — проскакали вслід за зайцем поліцейські бульдоги: очі в них були такі налиті люттю, що не помітили ні Буратіно, ані блідого чоловічка.

— Прощай, Мальвіно, прощай назавжди! — плаксивим голосом пропищав чоловічок.

Буратіно схилився над ним і здивовано побачив, що це був П’єро в синій сорочці з довгими рукавами.

Він лежав долілиць у колії від колеса і, мабуть, вважав себе вже мертвим, бо пропищав загадкову фразу: «Прощай, Мальвіно, прощай назавжди!» Він гадав, що вже прощається з життям.

Буратіно почав його термосити, потяг за ногу — П’єро не ворушився. Тоді Буратіно відшукав у кишені завалящу п’явку і приклав її до носа бездиханному чоловічкові.

П’явка, не довго думаючи, вп’ялася йому в ніс. П’єро швидко сів, покрутив головою, відірвав п’явку і простогнав:

— Ох, виявляється, я ще живий!

Буратіно схопив його за щоки, білі, як зубний порошок, цілував, розпитував:

— Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?

— Буратіно, Буратіно, — відповів П’єро, боязко оглядаючись, — сховай мене швидше. Адже собаки гналися не за сірим зайцем — вони гналися за мною. Синьйор Карабас Барабас переслідує мене вдень і вночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських собак і заприсягся схопити мене живого або мертвого.

Вдалині знову загавкали пси.

Буратіно схопив П’єро за рукав і потяг його в зарості мімози, цвіт якої був схожий на круглі жовті пахучі пухирчики.

Там, лежачи на прілому листі, П’єро пошепки почав розповідати:

— Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра…

П’єро розповідає, яким чином він верхи на зайці потрапив до Країни Дурнів

— Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра. Синьйор Карабас Барабас сидів біля печі й палив люльку. Всі ляльки вже спали. Тільки я не спав. Я думав про Дівчинку з блакитним волоссям.

— Знайшов про кого думати, от дурень! — перебив Буратіно. — Учора ввечері я втік від цього дівчиська — з хижки з павуками.

— Як? Ти бачив Дівчинку з блакитним волоссям? Ти бачив мою Мальвіну?

— Подумаєш — дивина! Плаксійка й причепа.

П’єро схопився, розмахуючи руками.

— Веди мене до неї… Якщо ти допоможеш мені знайти Мальвіну, я відкрию тобі таємницю золотого ключика.

— Як?! — зраділо загорлав Буратіно. — Ти знаєш таємницю золотого ключика?!

— Знаю, де лежить ключик, як його дістати, знаю, що ним треба відімкнути якісь дверцята… Я підслухав таємницю, і тому синьйор Карабас Барабас розшукує мене з поліцейськими собаками.

Буратіно страшенно захотілось одразу ж