Читати книгу - "Чарівні створіння"

Заки я добіг до машини, змок до нитки. Вже тиждень як падав дощ. Тарабайка ловила аж три станції, й усі на довгих і середніх хвилях, і на кожній з них передавали прогноз погоди. Небо затягнули чорні хмари, а в сезон ураганів цим не варто було легковажити. Та я не переймався; мені потрібно було звільнити розум і збагнути, що все-таки відбувається. Навіть якщо я гадки не мав, куди скерувати авто.

Зі стоянки не можна було виїхати, не увімкнувши фар: навколо машини стіною стояв дощ. У такі дні ліпше сидіти вдома. Просто над головою небо розітнула блискавка, і за старою Амминою порадою я почав лічити: один, два, три… Гримнув грім, а це означало, що гроза недалеко — за Амминими підрахунками, милі за три.

Червоне світло на шкільному світлофорі, одному з трьох у місті. Я й гадки не мав, що робити далі. По тарабайці тарабанив дощ, радіо шипіло, але по ньому все ж таки можна було щось почути. Я підкрутив звук — і зі скрипучих динаміків залунала пісня.

«Шістнадцять місяців».

Та сама пісня, що зникла з мого айподу, та сама пісня, яку, крім мене, здається, ніхто не чує, та ж пісня, яку Ліна Дюкейн грала на альті. Пісня, яка доводила мене до божевілля.

Світлофор засвітився зеленим, і тарабайка рушила вперед. Я поїхав у нікуди.

Блискавка знову шмагнула небо, я встиг полічити лише до двох. Гроза наближалася. Я увімкнув двірники, але толку з того було мало. Мені не вдавалося розгледіти й половину вулиці. Спалах. Один. Грім гримнув просто над головою, і дощ почав лупити у лобове скло. Заторохкотіло так, ніби воно ось-ось лусне, а знаючи тарабайку, я цілком міг таке припустити.

Я не гнався за грозою; здавалося, це вона переслідувала мене і нарешті наздогнала. Колеса ледь трималися на слизькій дорозі, і машина почала ковзати по обох смугах Дев’ятого шосе.

Видимість була нульова. Я вдавив по гальмах — і здався темряві. Фари на мить спалахнули, і з самісінької середини дороги на мене блимнули зелені очі. Спочатку я вирішив, що це олень, але насправді…

На дорозі хтось стояв!

Я щосили крутнув кермо — і вдарився об дверцята машини.

Незнайомка витягнула руку, і я заплющив очі в очікуванні удару.

Нічого не сталося.

Тарабайка прокотилася ще метр і різко загальмувала. Фари малювали у товщі дощу бліді кола світла, а у них відображався дешевий дощовик, куплений у найближчій крамничці. Я бачив дівчину. Вона повільно скинула каптур, і дощ пустився на її обличчя. Зелені очі, чорне волосся.

Ліна Дюкейн.

Мені забракло повітря. Я знав, що у неї зелені очі, я бачив їх раніше, але сьогодні, сьогодні вони були зовсім іншими й не схожими на жодні очі на землі. Величезні, неприродно, я б навіть сказав, люмінесцентно зелені, подібні до блискавки над головою. Стоячи ось так під зливою, вона вже навіть не скидалася на людину.

Я виповз із тарабайки, не вимикаючи мотору і не зачиняючи дверцят. Жоден з нас не сказав ні слова. Ми стояли мовчки під хлющею, просто посеред шосе, у негоду, яку можуть принести лише урагани. Адреналін бив у скроні, м’язи застигли в напрузі — я ніби й досі чекав на удар.

Вітер хлистав Ліну мокрим волоссям. Я зробив крок назустріч, і раптом… Мокрий лимон. Мокрий розмарин. Зненацька я почав пригадувати сон, він находив хвилями, але цього разу я побачив, хто весь цей час вислизав з моїх рук.

Зелені очі й чорне волосся. Я згадав. Це вона. І зараз вона стояла переді мною.

Мені досі не вірилося, і тому я вхопив її за руку. Ось вони — маленькі півмісяці від моїх нігтів на її зап’ястку, саме там, де я вхопив її уві сні. Я торкнувся її руки, і мене немовби вдарило струмом. У ту ж мить у дерево за три метри від тарабайки влучила блискавка. Воно розкололося надвоє і почало тліти.

— Ти божевільний? Чи не вмієш керувати авто? — Ліна відступила від мене, і її очі спалахнули. Злістю? Хтозна, але у них точно щось промайнуло.

— Це ти!

— Смерті моєї хочеш?

— Ти справжня, — слова дивно булькотіли у мене в роті, я ледь ворушив язиком.

— Ага, майже справжній труп. Спасибі.

— Я не божевільний. Гадав, що збожеволів, але ж ні. Бо ти таки існуєш і зараз стоїш просто переді мною.

— Я не збираюся довго тут стояти, — Ліна розвернулася і пішла по дорозі. Не так я уявляв нашу першу зустріч.

І я побіг за нею.

— Це ти нізвідки вибігла на шосе.

Вона махнула рукою так, ніби відмахувалася не лише від моїх слів, але й від мене самого. Раптом я побачив тьмяні обриси довгої чорної машини. Катафалк із відчиненим капотом.

— Та ти що? Я допомоги шукала, розумнику. Дядькова машина здохла. Міг би просто проїхати, не обов’язково було мене чавити.

— Та це ж ти була у моєму сні! І пісня, дивна пісня в айподі…

Вона круто розвернулася:

— Який сон? Яка пісня? Ти п’яний чи жартуєш?

— Я знаю, це ти. У тебе мої сліди на зап’ястку.

Вона спантеличено подивилася на руку.

— Оці? Це від собаки. Відчепись.

Але я точно знав, що це вона. Внутрішнім зором я тепер чітко бачив обличчя з дивного сну — і не розумів: невже вона може не знати?

Дівчина зачинила капот і, не зважаючи на дощ, попрямувала до будинку Рейвенвуда. Я наздогнав її:

— Послухай мене. Наступного разу не вилазь із машини посеред дороги в грозу, а дзвони в 911.

Вона не зупинилася.

— Я не збиралася дзвонити в поліцію. Мені навіть за кермо не можна, у мене лише учнівський дозвіл. Та й телефон накрився.

Було добре зрозуміло, що вона не місцева. Гатлінівська поліція прискіпується лише до тих, хто їде по зустрічній.

Дощ пускався дедалі дужче, і його вже потрібно було перекрикувати.

— Давай я тебе відвезу! Не мокни!

— Дякую, не треба. Чекатиму ще на якогось Шумахера!

— Марно чекатимеш. Тут півдня нікого не буде.

Ліна не збиралася зупинятися.

— Не проблема. І так дійду.

Я не міг відпустити її саму блудити під дощем. Мама старалася виховати з мене справжнього чоловіка.

— Я не пущу тебе саму за такої негоди.

Раптом, ніби навмисне, над нашими головами прокотився грім. Вітер здув з Ліни каптур.

— Я обережно поведу, як бабуся. Як твоя бабуся.

— А ти ніби її знаєш! — відпекла Ліна, перекрикуючи вітер.

— Та годі тобі.

— Що?

— Гайда в машину. В мою.