Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Можливість відключення звуку однолітків була однією з моїх улюблених речей у відвідуванні школи в мережі, і я користувався нею майже щодня. Найкращим було те, що вони бачили, що ви їх глушили, але нічого не могли з цим удіяти. На території школи ніколи не було бійок. Симуляція просто не дозволяла цього. Уся планета Людус була зоною без PvP, тобто не було дозволено жодних бійок гравців проти гравців. Єдиною реальною зброєю у цій школі були слова, тому я навчився майстерно ними володіти.

В реальному світі я ходив до школи аж до шостого класу, і цей досвід не можна назвати приємним. Я був страшенно сором’язливим, незграбним, зі заниженою самооцінкою та майже без соціальних навичок — побічний ефект того, що більшу частину дитинства я провів в ОАЗі. В мережі я без проблем спілкувався з людьми чи заводив друзів. Але в реальному світі взаємодія з іншими, особливо дітьми мого віку, приносила тільки нервові зриви. Я ніколи не знав, що робити чи що казати, а коли набирався сміливості таки заговорити, здавалося, завжди бовкав щось не те.

Частиною проблеми була моя зовнішність. Я страждав від надлишкової ваги і так було скільки себе пам’ятаю. Цьому посприяла моя скупа субсидована урядом дієта, яка складалась з їжі, багатої на цукор і крохмаль. Але в мене також була залежність від ОАЗи, так що єдина вправа, яку я зазвичай виконував, була втеча від хуліганів — до та після школи. Що ще гірше, мій обмежений гардероб повністю складався з погано припасованого одягу з благодійних чи комісійних магазинів — соціальний еквівалент намальованій на чолі мішені.

Проте, я старався з усіх сил. Рік за роком, мої очі сканували їдальні як Т-1000, шукаючи групу, яка могла би мене прийняти. Але навіть інші ізгої не хотіли мати нічого спільного зі мною. Я був надто дивним навіть для диваків. А дівчата? Розмова з ними навіть не обговорювалась. Для мене вони були схожі на такі собі екзотичні чужорідні види, однаково красиві та страшні. Щоразу, коли я опинявся біля них, мене неодмінно кидало в холодний піт і я втрачав здатність говорити повними реченнями.

Для мене школа була вправою на виживання. Щоденні глузування, жорстоке поводження та ізоляція. Коли я перейшов до шостого класу, то почав задумуватися, чи зможу залишатись при здоровому глузді до закінчення школи, а це ще шість довгих років.

Тоді, в один прекрасний день, наш директор оголосив, що будь-який учень з прохідним середнім балом може подати заявку на переведення в нову шкільну систему ОАЗи. Реальна шкільна система, якою керував уряд, вже кілька десятиліть не мала достатнього фінансування і була переповненою. А тепер умови в багатьох школах стали настільки жахливими, що кожна дитина хоча би з половиною мозку заохочувалась залишитися вдома і відвідувати школу онлайн. Я мало не зламав собі шию, біжучи до школи подавати заявку. Її прийняли й наступного семестру я перейшов до середньої школи ОАЗи №1873.

До того часу мій аватар ніколи не покидав Інсіпіо, планету в центрі Сектора-1, де з’являлись нові аватари в момент створення. На Інсіпіо не було чим особливо зайнятись, окрім спілкування з іншими нубами або відвідин одного з гігантських віртуальних торгових центрів, які покривали планету. Щоб піти в цікавіше місце, потрібно було заплатити за телепортацію, а це коштувало грошей, яких у мене не було. Тож мій аватар застряг на Інсіпіо. Доки моя нова школа не надіслала ваучер на телепортацію, який покривав вартість транспортування аватара на планету Людус, де розташовувалися усі школи ОАЗи.

На Людусі були сотні шкільних кампусів, рівномірно розміщених по всій поверхні планети. Усі школи були однакові, тому що той самий код споруди копіювали і вставляли в інші місця щоразу, коли була необхідна нова школа. А оскільки будівлі були лише частиною програмного забезпечення, їхній дизайн не обмежувався витратами чи навіть законами фізики. Таким чином, кожна школа скидалася на величний палац науки, з полірованими мармуровими коридорами, класами, схожими на собори, спортзалами з невагомістю та віртуальними бібліотеками, що містили кожну (затверджену Радою директорів школи) книгу коли-небудь написану.

У свій перший день у школі №1873 я думав, що помер і потрапив на небеса. Тепер, замість того, щоб щоранку втікати від хуліганів і наркоманів на шляху до школи, я йшов прямо до сховку і залишався там протягом усього дня. Найкращим було те, що в ОАЗі ніхто не міг знати, що я був товстим, мав прищі, або носив той самий старий одяг щотижня. Хулігани не могли плюватися у мене кульками з паперу, натягнути труси на голову чи просто побити на велопарковці після уроків. Ніхто не міг навіть доторкнутися до мене. Тут я був у безпеці.

Коли я прийшов у клас всесвітньої історії, кілька студентів вже сиділи за партами. Їхні аватари сиділи нерухомо, із заплющеними очима. Це сигналізувало, що вони були «зайняті», тобто в даний час відповідали на телефонні дзвінки, переглядали веб-сторінки або сиділи в чаті. Спроба поговорити із зайнятим аватаром була в ОАЗі ознакою поганого етикету. Як правило, вас просто ігнорували, і ви отримували автоматичне повідомлення забиратись геть.

Я сів за парту і натиснув на значок «зайнятий» у кутику дисплея. Очі мого аватара заплющились, але я все ще міг бачити все навколо. Я натис на ще одну іконку, і з’явилося велике двомірне вікно веб-браузера, підвішене в просторі безпосередньо переді мною. Такі вікна, як це, були видимі тільки для мого аватара, так що ніхто не міг читати через моє плече (хіба що я би вирішив це дозволити).

Як домашню сторінку я встановив Інкубатор — один з найпопулярніших форумів для мисливців. Інтерфейс сайту був розроблений так, щоб виглядати і працювати як стара електронна дошка оголошень часів до Інтернету, не забули й про хрипіння модему 300-бод під час входу в систему. Досить круто. Я провів кілька хвилин, переглядаючи останні теми,