Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

— Ну і що, що? — квапив Дуглас.

Пітер схопив його за рюкзак:

— Я хочу сказати, що, починаючи звідси, скельне пасмо Є комплексом провалів і тріщин в ґрунті, тож будь обережний, — і вказав йому, куди слід ставити ногу: Дуглас ледь не потрапив у глибоку тріщину.

— Ой! — вигукнув Дуг, відскочивши назад. — Ти зробиш мені послугу? Величезну, величезну послугу?

— Із великим задоволенням. — Наступного разу, коли я зберуся поставити ногу в провалля на зразок цього… — Дуглас ковтнув слину.

— То що зробити?

— …наступного разу скажи тільки «стопі», зрозумів? Цього досить.

Пітер посміхнувся:

— Ти вважаєш, я багатослівний, Дугласе?

Хлопчик сперся на нього, аби підвестися.

— Іноді, мій друже. Лише іноді.

Пітер засміявся й пішов уперед, тримаючись краю пасма. Угорі вітер задув достатньо відчутно, і Дуглас уже став сумніватися, чи була це дійсно вдала ідея, як раптом Пітер сказав: «Ось ми й прийшли» і з посмішкою повернувся до свого супутника. Той просувався вперед, згорбившись і міцно чіпляючись руками за скелі.

— І куди ми прийшли? Я бачу лише камінь і суху траву!

Пітер кивнув убік і відсунув гілки великого куща, де відкрився широкий чорний отвір.

— Ти збожеволів, — запротестував Дуглас. — По-перше, я тут не пролізу, по-друге… по-друге, я тут не пролізу…

— Ти боїшся? — піддражнив його Пітер.

— Це я боюся? — обурився Дуг.

— Саме це я й хотів почути, — відповідав Піт і пірнув в отвір.

— Пітере! Гей, Пітере! Наскільки там глибоко?

Жодної відповіді. «До біса, — зважився Дуглас, — хай не думає, що я боязкий товстун…» І поліз слідом, що, втім, вдалося йому цілком легко.

Хлопчик спускався, поки світло, котре проникало згори, не згасло й навколо не запанувала пітьма. Він іще не був упевнений, що Пітеру так минеться ця дуже небезпечна мандрівка, з якої вони могли не вийти живими.

Аж раптом перед Дугласом стали виникати спалахи світла, незрозумілі картини, дощ і знову спалахи, блискавки, почулися вигуки, немов із якоїсь жахливої битви. Потім його ніби хтось схопив, і хлопчик щосили закричав.

— Заспокойся, Дугласе, заспокойся!

Пітер увімкнув ліхтар і спрямував його вгору на стелю грота, промінь чітко відбився на стіні.

Дуглас недовірливо поглянув угору та зрозумів, що до входу було всього лише близько чотирьох-п’яти метрів, звідти навіть проникало світло. Хай не дуже сильне, але друзі стояли не в повній темряві.

— Пітере, це жахливо! Мені здалось, я спускався в непроглядній пітьмі десятки метрів і…

— Заспокойся, Дугу, — повторив Пітер, поклавши руку йому на плече. — Можливо, перехід від яскравого сонця до цієї напівтемряви відбувся дуже швидко, а уява доповнила решту.

— Уява, ти сказав?

Але чи могла уява намалювати йому ті картини? І ту атмосферу, як під час «сну» в літаку?

Дуглас не хотів здатися дивним своєму новому товаришеві.

— Так, ти маєш рацію, Пітере… Напевно, у мене розігралася уява.

— Може, виліземо назад? Якщо тобі тут не подобається…

— Ні, не треба, минулося. Це був тільки момент. Знаєш, нагорі в мене трохи паморочилося, але тепер почуваюсь відмінно, — щоби здатися рішучішим, він подивився далі, у напрямку темного дна грота. — Так, значить, слід іти туди?

— Майже прийшли вже… — відповів Пітер, посвітивши ліхтарем. — Іди за мною, не відставай.

Дуглас підвівся й пішов за другом невеликим отвором до розколини, звідки йшло світло та лунав звук водоспаду. У хлопчика перехопило подих: за розколиною відкривався вхід до справжньої печери з тунелями, що розгалужувалися. Зі стелі, обвішаної сталактитами, через невеликі отвори пробивалося денне світло. Незабаром стало видно й джерело шуму: підземний потік, який біг у розташовану неподалік широку тріщину.

— Оце супер! — вирвалося в Дугласа, коли вони з Пітером ішли просторим підземним залом. Дуг озирнувся й помітив, що по обидва боки розколини насипані валуни, немовби вхід до цього великого залу з’явився після обвалу чи вибуху. Печера дуже підходить для гри в піратів!

— Тут дійсно дуже здорово, Пітере! Це місце тільки ти знаєш?

Пітер стояв у центрі залу й задумливо розглядав щось на підлозі.

— Раніше думав, що знаю тільки я і ще одна дуже дорога мені людина, Дугласе. Тепер же мені здається, що я помилявся.

Дуглас підійшов ближче та зрозумів, що хотів сказати його супутник: сліди багаття, порожні пивні пляшки й зім’ятий журнал для дорослих свідчили: тут хтось зупинявся.

— Агов, Ленсе, поглянь, хто це в нашому секретному штабі?

Друзі подивилися вгору: із отворів у стелі на них вирячилися п’ять пар очей якихось старших хлопців. Імовірно, це були хулігани, що переслідували Пітера того вечора, коли вони з Дугласом познайомились.

— Ага, так і є, Марве. Посягання на чужу приватну власність. Ну й часи пішли — нічого без охорони залишити не можна!

У голові Дугласа промайнула тисяча думок. Хотілося крикнути: якщо його відпустять, то в житті більше сюди не прийде. Він міг пообіцяти все, що йому накажуть власники таких грубих фізіономій. Проте серед усього того точно не було фрази, яку вимовив Пітер:

— Печери належать усім. А цей зал я відкрив набагато раніше, ніж ви!

— Почекай, Пітере, — перелякано прошепотів Дуглас. — Може, варто сказати, що зараз ми підемо?..

— У жодному разі, Дугласе. Вони тільки лякають, я їх не боюся!

— Годі