Читати книгу - "Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби"

Уповноважений у справах дотримання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини Валерій Логвин виявився гостинним господарем і дуже цікавим співрозмовником. Тож на інтерв’ю та каву з коньяком вистачило двох годин. Залишилося розшифрувати та відредагувати текст.

Але робота над інтерв’ю несподівано затягнулася. І причиною тому послужило завершення обговорення президентського проекту конституційної реформи. За тиждень треба було закінчити опрацювання і систематизацію даних, які «під завісу» потекли безперервним бурхливим потоком. Тож як колись робітників і студентів залучали до збирання врожаю на колгоспних ланах, у міністерстві справедливості всіх, хто вміє працювати за комп’ютером, кинули на прорив. Та немає лиха без добра. Під шумок вдалося вибити новенький комп’ютер ще й для начальника відділу.

— Можу вас порадувати, — увірвався в кабінет Грищенко. — У неділю міністр їде на цілий тиждень до Страсбурга й бере з собою Софію Борисівну. Тож маєте нагоду трохи перепочити.

Але перепочинку не вийшло. У п’ятницю надвечір Софія Борисівна зателефонувала Петренку й попередила, що буде телефоном надсилати інформацію про хід візиту міністра до Ради Європи та інших міжнародних інституцій. Тож треба комусь, бажано самому Василю Григоровичу, постійно бути на телефоні. І Софія Борисівна, як справжній журналіст (чого у неї дійсно не відбереш), телефонувала у будь-яку вільну хвилину. Часто навіть пізно увечері. Диктувала повідомлення, які треба було терміново набирати і передавати на сайт та розсилати по інформаційних агенціях та інших засобах масової інформації.

Працівники відділу по черзі під диктовку Софії Борисівни записували повідомлення, обробляли й поширювали їх. Особливо діставалось Грабовському, який, як переучений шульга, що звик обходитися диктофоном і комп’ютером, в’янучими пальцями ледь встигав записувати ті телефонограми. А все тому, що Лаврентій Павлович пожлобився придбати для відділу перехідник від телефону до диктофона. Ґазда тільки й промовив, прочитавши підписану держсекретарем заявку: «Тут вам не СБУ, а Міністерство справедливості!».

«Уже ліпше було б СБУ, — подумки лаяв Ґазду Грабовський, — хоч не було б проблем з апаратурою!» — Але від тої лайки корчі в правиці не ставали слабшими.

Та поїздка міністра до Страсбурга, мала й інші небажані для наших героїв, хоч і приємні для інших, наслідки. Що відбулось у столиці Європи між міністром і його прес-секретаркою, автору невідомо. А якби він і знав, то про такі пікантні подробиці переповідати через десяті уста в солідному товаристві не заведено. Лише зауважимо, що, як стверджують сусіди міністра по поверху, Софія Борисівна стала проводити у його кабінеті навіть більше часу, ніж у власному. Виходила звідти завжди розпашіла й усміхнена. Що то значить улюблена творча праця!

Цього разу в міністерському кабінеті відбувалося щось незвичайне. Більше того, за інших обставин навіть неприпустиме. Там за зачиненими дверима з’ясовували стосунки. Вірніше, Софія Борисівна переконувала свого патрона, що Петренко нездара, що він не бажає нікому коритися, а сам завалив роботу відділу.

— Не розумію, чому ви так тримаєтеся за цю телевізійну ляльку?! — зривалася вона на крик.

Тут доречно зауважити, що неприязнь Софії Борисівни до Петренка була спричинена не тільки і не стільки тим, що він ставленик Грищенка, який принципово не бажає їй коритись. Причина крилася значно глибше. Софія Борисівна ніяк не могла пробачити Петренку те, що свого часу він був відомим на всю країну телевізійним ведучим, тоді як вона лише безуспішно мріяла про таку кар’єру. Боже, як їй хотілось щоб люди на вулицях впізнавали у ній телезірку! Щоб показували на неї один одному як на знаменитість! А замість цього лише зрідка в черговому телерепортажі з прес-конференції чи брифінгу міністра справедливості, вона епізодично потрапляє у кадр. Ну як тут не помститися улюбленцеві долі! Нехай навіть колишньому.

— Він же все життя, як папуга, повторював чужі слова! — Вела далі Софія Борисівна. — А власного інтелекту у Петренка — нуль. Якщо вам потрібний такий керівник відділу, якщо вам потрібна така прес-служба, тоді я сьогодні ж подам заяву на звільнення! — Говорила так емоційно й голосно, що навіть у приймальні за щільно зачиненими подвійними дверима було чути кожне слово. Софія Борисівна вичитувала міністра як хлопчика. Велася з ним так, ніби назавжди вхопила свого «Бога» (читай, міністра) якщо не за бороду, то, принаймні, за набагато пікантніше місце. І що найдивніше, той слухав її, опустивши голову. І лише зрідка кидав заспокійливі репліки. А на закінчення примирливо пообіцяв навести лад у цьому питанні.

Мобілка в кишені Петренка запищала саме тоді, коли вони з Грабовським підходили до Національної радіокомпанії.

— Слухаю, — озвався Василь Петрович.

— Де вас носить?! — Накинувся на нього Роман Михайлович.

— Ми на радіо. Домовляємось про співробітництво, — спокійно відповів Петренко.

— А хто вас туди посилав? — Дратувався Грищенко.

— Ми ж відділ взаємодії з засобами масової інформації, от і домовлялися про взаємодію.

— Бігом сюди! На вас чекає держсекретар!..

— Ох мені ці журналісти! — Майже пошепки просичав Грищенко, коли вони розпашілі й захекані зайшли до кабінету. — Зрозумійте, що міністерство — це не газета і навіть не телебачення. Тут всяка зайва ініціатива карається. Невже ви досі не помітили, що начальство не хоче втручатися у президентські політичні ігри. Бо ще невідомо хто переможе на наступних виборах. А жити треба буде й після них…

У кабінеті, дуже схожому на міністерський, у такому ж кріслі, за таким самим столом возсідав високий, стрункий, з пишною русявою шевелюрою й такого ж кольору кошлатою бородою, у якій зрідка сріблилася рання сивина, повний антипод міністра, державний секретар Віталій Станіславович Чаплинський. Його політична кар’єра була досить стрімкою. Ще до проголошення незалежності він по обміну студентами потрапив на навчання у Сорбонну. Блискуче захистив докторську з міжнародного права. Працював в українських представництвах за кордоном.