Читати книгу - "Право на пиво"

Промучившись хвилину, Максим вибрав із безлічі у принципі правдивих відповідей єдину інтуїтивно правильну.

— У даний час — так, — обережно сказав він.

— Дуже добре! — почувся бадьорий писк із-за столу. — У такому разі… Грюелю, будь ласка, постав мене о-ось туди!

Велетень слухняно нахилився і з обачністю, яку в ньому важко було запідозрити, поставив на сидіння стільця для відвідувачів свого маленького пана. Як і слід було очікувати, ним виявилася дитина, майже немовля, на вигляд не більше двох років від народження. Крім корони, вона була одягнена у м’які чобітки і блискучий білосніжний плащ, схожий на складені за спиною ангельські крильця. При погляді на Максима на пухленькому личку маляти з’явилася недитяча недовіра.

— Хмм… А ви впевнені, що саме ви тут найголовніший?

— Ну-у… Якщо взяти до уваги, що, крім мене, зараз у всьому будинку лише кілька прибиральниць і охоронець… До речі, як вам вдалося оминути охорону?

— Про що це він, Карле? — немовля нетерпляче обернулося до дитини, яка виглядала старшою у зеленому камзолі з літерами.

— Мені здається, що його турбує доля тієї кумедної людини, що намагалася перешкодити нам увійти, — зробивши крок уперед, шанобливо вклонився той.

— Ах, ось воно як. Так, нам довелося його нейтралізувати.

— Е-е-е… — сказав Максим і покосував на схрещені на грудях велетня руки, що товщиною більше нагадували ноги.

— Не хвилюйтеся, з ним усе добре. Ми тільки-но скористалися симпатайзером. Якщо хочете, можете глянути на свого товариша.

До цього моменту Максим був радий скористатися будь-яким приводом, аби відстрочити продовження небезпечної бесіди. Не без проблем розминувшись із велетнем, він на ватяних ногах дістався до дверей кабінету і, міцно схопившись за косяк, виглянув у коридор.

З того місця, де стояв Максим, пост охорони було видно чудово. Два столи, складені буквою «Т», стілець і Сергійович, який сидів на ньому. Зростом і шириною плечей він тільки трохи програвав шкіряному гігантові. На дозвіллі охоронець розважався жонглюванням двопудовими гирями і плетінням японських журавликів із восьмидюймових цвяхів, а зараз сидів упівоберта до Максима і з запалом милувався яскравою червоною кулькою на своїй широкій, немов млинець від штанги, долоні. Не помічаючи нічого навкруги, Сергійович то віддаляв руку з кулькою і захоплено цокав язиком, то підносив до самого обличчя і витягував губи трубочкою, начебто збирався поцілувати яскраво-червону іскринку. Останній раз подібну екзальтацію на обличчі охоронця порядку Максим спостерігав із місяць тому, коли Сергійович рядком уклав уздовж плінтуса чотирьох підпилих дембелів, які завітали до офісу погрітися. Тепер здається, він навіть нашіптував кульці ніжні слова!

Повернувшись на своє місце — правильніше сказати, на місце Валерія Олександровича, окуповане незаконно і, отже, на лихо, — Максим помітив, що більше не боїться. Замість страху і нервової напруженості відчував апатію і повну байдужість до своєї подальшої долі. Зокрема, він зовсім не образився, коли нахабний карапуз у кріслі навпроти, свердлячи Максима допитливими очицями, пролепетав:

— І все ж мені б хотілося бути впевненим на сто відсотків. Скажіть, чи немає когось у вашому оточенні, хто нехай не такий головний, але… молодший?

— Ні, — буркнув Максим і опустив лікті на стільницю, притиснувши зверху важкою головою. Справді, куди вже молодше? «Молодший маркетолог» — ось що напишуть у його трудовій, якщо він успішно завершить іспитовий період. Тобто, принаймні, доживе до його закінчення.

— Що ж… — по обличчю карапуза було видно, що він на щось зважився. — У такому разі нам, очевидно, доведеться мати справу з вами. Сподіваюся, вас не занадто зачепила моя, дозволю собі зауважити, цілком природна недовіра?

— Аж ні як, — у тон нахабі відповів Широбоков.

— От і славно. У якості вибачення можу відзначити, що незважаючи на ваш похилий вік, я не спостерігаю на вашому обличчі явних ознак виродження, — продовжував знущатися недомірок у короні. — У вас поміркований погляд і зв’язна мова. Повинен визнати, що для своїх років ви чудово збереглися!

Таких, як ви, у нас називають вундер… вундер… — Малюсінькі пальчики незграбно клацнули.

— Вундеральте, мій принце, — негайно прийшов на допомогу зелений камзол.

«Похилий вік! — поморщився Максим. Та ж йому тільки у березні стукне вісімнадцять!»

Якщо, звичайно, одоробало з ковадлами замість кулаків не стукне його до того.

— У кого це «у вас»? — байдуже запитав Широбоков. — Звідкіля ви узагалі взялися?

— О, це довга історія! — попередив зелений камзол, а синій закотив величезні очі до стелі, начебто відшукуючи на ній мікроскопічні тріщинки.

— Нічого, — заспокоїв Максим, згадавши Сергійовича і його нову любов, яскраву і, схоже, взаємну. — Думаю, що до завтрашнього ранку нас ніхто не шукатиме. Валяйте, розповідайте.

І йому розповіли.

Коли король Нюк, володар маленької планетарної держави Чальдина, почав забувати своє нескладне, по суті, ім’я, природа змилостивилася над старим і послала до нього спадкоємця. Малий, ледь почавши говорити, охрестив себе Ромуальдом і поставив батькові вимогу не затягувати процедуру передачі повноважень. Тому, як тільки спадкоємець зміцнів настільки, що навчився відривати від столу королівську печатку, старий монарх із полегшенням зняв корону зі своєї потемнілої від пережитого голови і переклав на юну голівку Ромуальда, а сам пішов на спочинок. Несподівано для себе він захопився бодібілдінгом, парасерфінгом, фрідайвінгом і іншими безневинними забавами, якими люблять потішатися пенсіонери, ті що благополучно перейшли шістнадцятирічний рубіж. А оскільки екс-королева, як і раніше, всюди супроводжувала свого чоловіка, то не було нічого дивного в тому, що три роки поспіль, десь у проміжку між двадцятиденним марш-кидком через пустелю та сходженням на крижаний пік, вона