Читати книгу - "Місто, якого не було"

Доброзичливець довго сидів над чистим аркушем паперу.

Нарешті специфічна, особисто ним випещена муза, прилинула до нього. І полилися на папір потоки слів… Завершила твір настійна вимога: «рішуче покласти край неподобству!» Того ж вечора каліграфічно переписану анонімку було ретельно вкладено у конверт і вкинуто до поштової скриньки.

Тепер лишалося чекати на реакцію відповідних органів.

Теплого червневого дня, коли спекотне сонце котилося на захід, в кімнаті № 13, вікно якої виходило просто на вулицю Корогодську, зібралися наші герої. Розгублено перезираючись, стояли вони в млосній задусі приміщення і раз у раз поглядали у вікно. Вулицею саме поверталися з пляжного відпочинку розморені, рожевощокі, в білих кашкетиках і кольорових сорочках жителі Крутоярів. Вони весело, безтурботно сміялися, жваво розмовляли. І від того на душі у наших героїв ставало ще тривожніше.

На щастя, чекали вони не довго. Інструктор — веселий молодик з розкішною шевелюрою — влетів до кімнати, підморгнув схвильованій компанії і, зиркнувши на годинник, бадьоро заявив:

— Не хвилюйтеся. Анонімка, звісно, ідіотська. Але ж ви самі розумієте: кожному доведеться написати пояснення. Формальність, однак…

— Про що там набазграно? — не втримався Садівник.

— Нісенітниця. Вас, Садівник, звинувачують у тому, що ви нібито вирощуєте якийсь опіум. Про Прибульця сказано: небезпечний у протипожному відношенні, бо й так надто гарячий, а коли захворіє, то просто-таки палає вогнем…

Присутні розуміли, як і попередні, ця анонімка — плід хворобливої уяви підлої людини, котра своїм лихим оком зирить у чужу хату.

— …Мисливець звинувачується в бракон’єрстві. А ти, Хлопчику, в хуліганській поведінці: у старих бабусь з рук видираєш торбинки з хлібом, очі котам виколюєш…

Мисливець засовався на стільці, люто блимнув очима:

— Ну хай про нас, дорослих… А от навіщо Хлопчика зачіпати? Дико! Я не кровожерний, але…

Інопланетянин скривився, наче в нього боліли зуби, на його тонкій пташиній шиї ритмічно пульсувала жилка.

— Не людська психологія, — буркотів він собі під ніс. — Ні, не людська…

— А про мене що надряпав мерзотник? — сумно поцікавився Майстер На Всі Руки й поклав на стіл кулаки-гирі.

— Що ви таємно клепаєте самогонні апарати і продаєте населенню по спекулятивних цінах.

— Що-о?… Самогонні? — Майстер здивовано викотив очі. Ця безсоромна брехня вразила його в саме серце — кулаки розслабились, голова опустилася.

— Та не зважайте. Ми розуміємо, що вся та плітня не варта уваги. Одначе порядок є порядок, а тому пишіть пояснення. — Інструктор ще раз глянув на годинник і з полегкістю зітхнув. — Оце й усе. Пояснення віддайте секретарці.

Цієї миті двері прочинились, і до кімнати влетів Доброзичливець. Губи старого пасквілянта тремтіли, оголюючи верхні зуби — великі й гострі, мов у щура.

— І на вас анонімка? — запитав Садівник.

— Не варте уваги, кажете? — гримаса гніву спотворила обличчя «страхагента». — Це ж чому, дозвольте вас спитати?..

У кімнаті нараз запала мертва тиша — всі були приголомшені таким одкровенням. Он, виходить, хто весь час каламутить воду, складає брудні пасквілі на жителів Крутоярів.

— Прошу, негайно вийдіть звідси! — наказав Інструктор і ступив крок до анонімника.

— Усі ви себе занапастите! — заверещав Доброзичливець. — А ти, Хлопчику, ти… від тебе всі напасті! Це через твої кляті фантазії у нашому містечку коїться казна-що!.. Та вже недовго тобі лишилося чаклувати. Завтра тобі виповнюється шістнадцять, я знаю, у мене все зафіксовано. Ніяких див ти вже не витвориш. І це містечко стане нудним. Ти побачиш життя таким, яким воно є насправді, а не вигаданим. Спробуєш пожити без своїх викрутасів, як усі нормальні люди.

І він хутко зник за дверима. Хлопчик розгублено дивився на присутніх:

— Це правда? Йому не відповіли.

— Ну, скажіть, це правда? — голос Хлопчика затремтів. — Ви ж ніколи не обдурювали мене, завжди казали тільки правду…

— Бачиш, Хлопчику… — почав був Садівник і знічено замовк.

— Розумієш, дорогенький… — Майстер На Всі Руки хотів доповнити Садівника, але теж не знайшов слів і тільки махнув рукою.

— Може, ти, Мисливцю, поясниш мені?

— Шкода тебе… І всіх нас…

— Спасибі… друзі… я, здається, починаю розуміти вас. Мені пора йти. Побуду сам, спробую розібратися в усьому.

Пригнічений і розгублений, поплентався Хлопчик додому, йому страшно було навіть подумати, що завтра він стане іншим. Так хотілося, щоб усе навколо лишилося таким, як і досі, — радісним, цікавим, незвичайним. Щоб були на світі чудеса, без яких життя стає сірим і буденним, нудним і одноманітним.

Аж біля оселі Прибульця він опам’ятався. І тут збагнув, чому прийшов саме сюди. Хлопчик підійшов до ракети і по драбині видерся вгору. Перед тим як закрити люк, роззирнувся — внизу, в зелені дерев, потопали чепурні будиночки; давно нефарбований, місцями проіржавілий дах будинку Прибульця здавався тепер таким милим його серцю. А он і акуратна грядка в городі бабусі Тодоски. Може, все це він бачить востаннє…

Хлопчик зітхнув і рішуче ступив усередину ракети. В рубці сів у вузьке крісло. Весь простір перед ним застилав великий зеленуватий пульт. Поки що мертвий і тьмяний. Ось і величезний екран для управління і контролю, схожий на електронне табло стадіону, праворуч на стіні червоний важіль. Хлопчикові пригадалися розповіді Прибульця про свою ракету.

— В техніці я погано розбираюсь, — казав інопланетянин. — Та мені й не треба її знати. Досить запам’ятати основні принципи. Для польоту практично потрібно небагато навиків. Техніка ускладнюється, людина вишукує нові досконалі способи керування нею. В моєму кораблі немає численних кнопок і важелів. Досить тільки ввімкнути енергосистему корабля — решту зробить машина. Пілот лише уявляє місце, куди він бажає летіти. Щоправда, це не так просто, як здається. Треба добре тренувати свою уяву і вміти максимально зосередитись. Переважна більшість землян на моєму кораблі