Читати книгу - "Маленька мітла"

зображала веселу, чарівну леді, яка сидить боком на надзвичайно хитромудрому, з вигляду, пристосуванні рожевого кольору, наливає собі каву з кавника і пропливає при цьому поміж хмарами, схожими на мильну піну. Вище, великими чорними літерами, було надруковано: «ВІДЬМИ! ХАРРОД ПРОПОНУЄ ВАМ МІТЛОЛІТ!» Внизу, дрібними літерами, був текст, в якому Мері розібрала тільки: «дистанційне керування… пастельні тони… двотактний двигун з алюмію… обладнана телескопом і кавоваркою…» А знизу — найдрібнішими літерами: «Ціна 874 фунта 75 пенсів».

— Ну як? — запитав містер Фланаган і люто глянув на Мері. Вона подумала, що ніколи не бачила таких пронизливо-зелених очей.

— Це жахливо дорого, — наважилася вимовити вона.

Він хмикнув.

— Якби мені заплатили вдвічі більше, я б і то не сів на таке. Я? У жіночому сідлі пастельних тонів, та ще й з алюмінієвим двигуном? Мітлоліт! — В його голосі залунали гіркі нотки. — Ти швидше побачиш мене на мітелці з пір'я, ніж на одній з оцих новомодних американських штучок. Ця пристрасть до них відбирає у мене хліб насущний.

— Так? — Мері навіть здивувалася такій буденній фразі. — Так ви тут отримуєте свій хліб?

— А чому б і не тут? Ти ж сама десь його отримуєш? З дивного ж ти справді місця, якщо там зовсім не їдять.

— Та ні, їдять. І у мене навіть з собою є їжа. Я захопила сніданок. — Вона витягла з кишені торбинку з бутербродами і почала її розвертати. — Можливо, ви хочете бутерброд, містере Фланаган?

Він похитав головою.

— Я попоїм пізніше. А ти краще з'їж своє зараз, часу залишилося мало. Давай вийдемо на сонце. — І перш, ніж вона встигла запитати, що він має на увазі, він вийшов зі стайні і замкнув за ними двері.

Сонце було чудово теплим. Містер Фланаган попрямував туди, де він сидів раніше, і вказуючи на камінь поруч з собою, запропонував Мері сісти. З превеликим полегшенням (бо до цього моменту вона зовсім забула про нього) Мері побачила Тіба, який вмивався, зручно влаштувавшись на сонечку. Вона сіла поруч з містером Фланаганом і почала їсти.

— Чому ви кажете, містере Фланагане, що ці нові мітли відбирають у вас хліб насущний?

— Денні.

— Добре, Денні.

— Це моя робота, — відповів містер Фланаган. — Просто все життя я вчу їздити верхи. Я маю на увазі справжню верхову їзду, а не просто смикання за важелі і натискання кнопок, я вчу триматися, що б не трапилося, в будь-яку погоду, на будь-якій швидкості, керувати бриканням мітли на висоті тисячі футів в безмісячну ніч, під час грози, що насувається… — Він кивнув Мері, а його зелені очі яскраво заблищали. — Ось це верхова їзда. Тут мало просто вивчити потрібні слова.

— Як ті, що ви сказали моїй мітелці?

— Це були прості заклинання, що зупиняють. Вчитися потрібно багато чому. І тобі теж, дитинко, — суворо зауважив містер Фланаган, — багато належить навчитися, скажу тобі. Не пригадую, щоб я бачив тебе раніше — як довго ти вже ходиш на заняття?

— На заняття? — повторила Мері зневажливо. — Я… я не була тут раніше. Ви маєте на увазі заняття верховою їздою на мітлі?

— Звичайно, я знаю, що ти не була на моїх заняттях, — сказав містер Фланаган. — Інакше б ти не звалилася до моїх ніг, ледь не пробивши дірку в бруківці. Ні, я маю на увазі інші уроки, які ти відвідуєш в Коледжі.

— В коледжі? — знову повторила Мері. — Якому коледжі?

Він вказав на протилежну сторону подвір'я, де під вежею з годинником склепінчастий тунель вів з кінного двору до парку. З одного боку від арки була вивіска, прикріплена до стіни. Мері легко могла прочитати її зі свого місця.

Коледж Ендора підготує до всіх іспитів кваліфікований штат прекрасно навчених відьом. Під загальним керівництвом МАДАМ МАМБЛХУК М.М., Доктора магічних наук, директриси коледжу

— Ось цього, — сказав містер Фланаган. — Цього Коледжу, а він — один з кращих. Тепер, якщо ти скінчила снідати, краще йди. Адже ти не хочеш спізнитися на заняття першого ж дня?

Але я не хочу… — Мері перервало калатання дзвону, що залунав десь всередині будівлі.

— Поспішай! — закричав містер Фланаган, стрибаючи з каменя, де він сидів. — Перший дзвінок. У тебе ще три хвилини, або вони почнуть тебе шукати.

Він взяв її за руку і потягнув до арки.

— Але мені більше хотілося б залишитися тут і поговорити з вами, — вириваючи руку, закричала Мері. — Хіба мені треба туди? Це якась помилка… вони зовсім мене не чекають.

— Упевнений, що чекають. Всі знають, що ти тут. Хіба ти не чула, як кричав півень?

Підганяючи її, містер Фланаган кивнув на яскраво розмальованого півника на башті. — Ото він вертівся на жердині, ніби хотів полетіти на Місяць або в сади Єрусалиму. Тепер йди, люба, не хвилюйся. Твій кіт вже готовий.

Мері побачила, що це дійсно так. Тіб