Читати книгу - "Пульсари"

— Марія.

— Діва Марія. Прекрасно!.. Нехай зайде Іванова, а ви зачекайте трохи. — І, помітивши здивування дівчини, пояснив: — Я не хотів би підписувати заяву без розмови з вашою безпосередньою начальницею. Це може принизити її авторитет.

Почувши, як за відвідувачкою рипнули двері, Верхуша кладе на лакований стіл свої вузлуваті пальці. Засукавши лівий рукав сорочки, погладжує руку від зап’ястя до ліктя, потім вказівним пальцем давить тіло, немов ставить крапку. Роздивляється утворену ямку — не вирівнюється. Верхуша робить поряд ще три ямки і починає відраховувати: нуль-нуль-один, нуль-нуль-два… Ямки не зникають. Це не дивує експериментатора, він лише сумно киває головою. Зайшовши до професора, Іванова побачила, як він інтенсивно масажує руку.

— Ви мене кликали?

— Ні, коли б що треба було, я б сам зайшов. — Заглибини почали зникати, але ж скільки вже часу минуло, а головне тут, звичайно, масаж.

— Як не кликали? А Марія сказала, щоб я до вас зайшла. Ви заяву не хочете підписувати.

— Так-так-так. Пригадую. Була тут якась світилка, я ще їй про геронтологію розповідав. Справжня наука, Ярисю. От дайте вашу руку. — Іванова з цікавістю кладе руку на стіл перед професором. Він бере її пальці, розпрямляє на своїй долоні, перераховує, примовляючи «Сороку-ворону». Перебравши всі пальці, зосереджено гладить руку Ірині, ніби точить бритву об шкіряний пасок. Потім різко надавлює вказівним пальцем тіло, немов хоче його проколоти. З несподіванки Ірина зойкнула і висмикнула руку. «Зовсім уже здитинів», — спересердя подумала вона, роздивляючись, як на місці «уколу» почала проявлятися плямка з копійку завбільшки — спочатку блідо-рожева, вона поступово ставала червонястою.

— Ну й що оце я скажу чоловікові, з таким синцем з’явившись додому?

— Ох, Ярисю, не встигну вже я, а до чого ж цікаво! — Верхуша надавлює тіло на своїй руці — з’являється безбарвна ямка. — Порівняйте: у вас прекрасний синець буде. А в мене? Тут хоч зубилом бий — самі жили, та й ті вже як тісто — ніякої палітри. А я ж практично нічим не хворів. І серце, слава богу, на сто п’ятдесят розраховане. А до чого дійшло… І бігання дрібною риссю не допоможе. Ви записуйте, Ярисю. — А сам подумав з сумом: «Як жаль, що молоді вчені не цікавляться по-справжньому проблемою старіння. Вони сподіваються, що їх омине той стан, коли шкіра обвисне, як воляче воло, коли втрачаються відчуття і коли вже пізно будь-що вивчати, хай навіть і геронтологію, — Він роздивляється свої руки на світло ніби вивчає рентгенівський негатив. — І хоч усіх нас з отакими руками збери у «могучу кучку», — снується далі професорова безрадісна думка, — ми вже не встигнемо побороти старість. Мої молодші колеги, кому ще далеко до вісімдесяти, мабуть, не поділяють моїх теорій, їм легше. Почуємо, якої заспівають у вісімдесят п’ять. А головне ж, є підстави вірити, що хвороба ця може бути подолана. Та й факти є». — Ви чули, Ярисю, про японську сім’ю Маміє? Глава роду жив двісті сорок два роки, його дружина двісті двадцять один рік, син — двісті один, невістка — сто дев’яносто три, онук — сто п’ятдесят три, а онукова дружина — сто тридцять вісім. От у кого треба вчитися.

— У вас теж, Климе Гнатовичу, можна вчитися. Я таких цифр не пам’ятаю.

— У мене теж не тримається пам’яті те, що вчора почув. А що в парубоцтві засвоїв — то ніби щойно вичитав. Адам жив дев’ятсот тридцять років, бо не блудствував, вірний був Єві, Ной — дев’ятсот п’ятдесят, бо трудяга, он якого ковчега спорудив і курей врятував від потопу. А от чому бог Каїна до себе не кликав?

Іванова подумала, що, зачепивши цю проблему, Верхуша тепер не скоро повернеться до проблем дня насущного. Але, на диво, професор, так і не проникнувши в Каїнову загадку, запитав:

— А ви чого прийшли, Ярисю?

— Та Маріїну заяву треба підписати.

— Якої Марії?

— Та нашої співробітниці. Ну, не зовсім ще нашої. Ми з Швидким і Яремакою потрійну угоду склали про допомогу — їхній матеріал у себе впроваджуємо. Марія числиться на заводі, але тепер фактично працює в нас, от ми й оформляємо її на півставки інженера, — Ірина Олексіївна випалила ці слова скоромовкою, бо знала, що професорський мозок не встигне їх розшифрувати. Не хотілося зараз входити в подробиці комплексної теми, коли вчені різних спеціальностей вирішують проблему, що опиняється на стику різних наук. От і тепер матеріалознавці зробили моноліт, що може вростати в тіло, але дослідити його без біологів та лікарів вони не можуть, тому й умовляються про співробітництво.

Що таке комплексна тема, професор знає. А от як це відбувається, коли людина числиться в технологічному інституті, працює в університеті, а табелюється на заводі… Тут пояснити складно, тому краще не вдаватися в подробиці. Нащо обтяжувати його всілякими бухгалтерськими вправами вищого пілотажу.

— Де-де? Які інженери? Ми чисті біологи. При чому тут інженери?

— Навіть у колгоспах нині, Климе Гнатовичу, є інженерні посади.

— Так там же комбайни, доїльні апарати. А нам для чого? — Верхуша помовчав трохи, покивав головою, ніяково всміхнувся. — Пригадав, коли інженери у нашому штаті з’явилися і чого світилка сюди заходила, пригадав — вона на півставки хоче. От тобі й геронтологія! Те, що парубком вчив, засіло добре, а що було п’ять хвилин тому… Ви вже, Ярисю, нікому про це, ох і ганьба. То я хотів у вас довідатись, перш ніж заяву підписувати, чи годиться світилка, чи впорається? І чи по бюджету вона не відстає. Бо ось уже скоро треба звітувати за п’ятирічку, і мене спитають, як бюджет з’їли.

Під «бюджетом» розумілася наукова тема, яку виконували за довготривалим планом, на яку виділені були кошти, посади, прилади. На цьому бюджеті