Читати книгу - "Пекельний звіздар"

А дід йому:

«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ — як одна тіло покине, то друга вселяється!»

«То і пожоги тої не було, чи як?» — питається Івась.

А дід йому:

«Була, сину, та все тепер назад вернулося».

Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».

«Чому?» — питає Івась.

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Отямився малий козак та й бачить, що лежить він у якомусь покої.

— Де ж се я? — питається він сам у себе.

А чийсь голос йому і каже:

— Там, де тебе чекали.

Сперся Івась на лікоть, озирнувся назад та й рота роззявив од подиву.

Сидить на підвіконні якесь чудернацьке створіння. Ні чоловік, ні звіря, — вершків зо два завбільш, з гострими вухами, а на шиї золотий ланцюжок із гривною.

«Чорт!» — думає Івась.

— Сам ти чорт! — каже йому створіння.

«Сплю», — думає Івась.

Й ущипнув себе за руку.

— Та не спиш! — каже йому та проява. — Ото вже дурний хлопчисько!

— А відкіля ти знаєш, про що я думаю? — здивувався Івась.

— Я все знаю, бо я — хованець! Чув про нас?

Тут Івась і замислився.

— Чув, — каже нарешті. — Розказував дід, що був у Січі один козак. Грошей мав, що й кури не клюють, бо хованець на услугах у нього був. Кажуть, щоб добути собі його, треба взяти зносок од чорної курки, сім місяців носити його під лівою пахвою…

— …та ще й не митися, не голитися й не балакати ні з ким, — каже хованець.

Помовчав Івась, бо не знав, що сказати.

— То як же тебе на ймення? — питає.

— Юрчик мене зовуть, — каже хованець.

— А хто ж той чоловік, що зустрів ото мене? — питається Івась.

— То мій пан, — каже йому хованець. — Він дав мені життя, то я слуга йому до самої смерти.

Івась лише головою крутнув. А тоді звівся з ліжка та й підійшов до вікна.

І побачив долину, що була зелена мов рута, і садки, що цвіли на кручах, а затойбік долини — старезний дрімучий ліс, що лопотів молодим листям. Сонечко сяяло у небі, бджоли гули у квітті — мовби й не було вчора морозу та віхоли!

— Господе милостивий, — каже Івась, — таж тут зима була! Чи се я вже на тому світі?

— Ти другими дверми зайшов, а там було холодно, — каже йому хованець. — Та не клопочись: тепер ти у мого пана, і він за тебе подбає!

— Хто ж сей твій пан? — питається Івась.

— Він великий маг і чарівник, — каже хованець. — Батько Дажбог узяв його з Білого Світа і поселив у цім замку, щоб він служив силі Дажбожій і Матері Ладі, котра сидить ув Ирі на золотім престолі. Як заблукає котрась душа у мороці, то пан мій од біди її одбороняє і виводить на дорогу…

— То се він мене вчора вивів із дикого поля? — питає Івась.

Показав Юрчик на ляльку, що висіла в Івася на шиї.

— Оцсей оберіг захистив тебе і припровадив сюди… Була з тобою сила та міць небесна, то й уберегла від лиха!

— А хто ж іще живе в сьому замку? — питається Івась.

— А сам хіба не бачиш? — каже йому хованець.

Озирнувся Івась, та й кров у нього в жилах захолола: де не взявся в покої жовтий котяра з добре теля завбільшки, поцяцькований чорними плямами. Вуса у нього довгі та цупкі, очі вогнем світяться, а з пащі стримлять ікла, завбільшки мов пальці.

— Що се за котиська тут водяться, що я й не бачив таких?! — питає Івась. — А не кусається він?

— Сей кіт пардусом