Читати книгу - "Роман з містом"

Ані батько, ані син жодного разу не назвали ім’я дівчини, наче вона не людина, а якийсь фатум, що вдерся в їхнє спокійне життя і зруйнував виплеканий роками порядок.

Магдине вухо наче вросло в шпарину між одвірком та дверима, що їх Марек лише причинив, коли зайшов до бібліотеки. Її музикальний слух не пропустив жодного слова, дарма що батько з сином розмовляли притишеними голосами, бо матуся вже спала й не уявляла, яка небезпека нависла над її улюбленцем. Магда розчула і жаль у батьковому голосі, і важке дихання нещасного брата. Почуте обурило дівчину. Підступна Ядзя! Солодкоголоса зміюка! Бліда поганка! Їй вдалося спіймати Марека у свої тенета, та побачимо, чи довго він там просидить! Магда відчула страшну провину перед братом: це ж вона познайомила їх. Мареку, Мареку, веселуне й жартівнику, як ти не помітив пастки?

Але ж дитина… Його дитина і справді ні в чому не винна! Господи, що скаже матуся?!

Уранці до будинку Свідзинських під’їхало таксі – недешеве задоволення! З нього досить спритно виліз старезний, але рухливий дідуган з урочистим виразом обличчя, у бездоганному одязі, модному, чистому, з білим кашне навколо шиї. У руках старий тримав великого портфеля. Наказав водієві дістати речі з багажника, а сам підійшов до дверей і натиснув на ґудзик дзвоника. Не віднімав пальця від нього, доки заклопотана Кася не відчинила.

Водій таксі зверхньо глянув на Касю, позаносив валізи старого до передпокою і, діставши щедрі чайові, з глибоким почуттям власної гідності розкланявся й поквапився піти геть. Згори йому на зміну, перестрибуючи через дві сходинки, уже летів Марек.

Таким довгим дзвоником повідомляв про свій приїзд тільки вуйко Кароль – далекий самотній родич Свідзинських. Любий вуйко – так його всі називали. Слідом за Мареком бігла в обійми старого й Магда – його улюблениця, наймолодшенька, єдина племінниця, втіха й розрада.

Старий нечасто тішив їх своїми візитами, але ніколи не приїжджав з порожніми руками, кожному привозив неабиякі подарунки: жінки діставали коштовні прикраси, чоловіки – мисливську зброю, годинники чи дорогі шкіряні гаманці. Не пусті, звісно ж. Не забував і про прислугу. Тож присутність старого наповнювала будинок відчуттям свята. Пан Кароль мав невеличкий маєток зі старовинним будинком, який утримували в зразковому стані дві покоївки, куховарка й садівник – він же кучер, він же охоронець, він же дворецький, він же партнер для гри в карти довгими зимовими вечорами. Старому було далеко за вісімдесят, але він не кидав ні шкідливих, ані корисних звичок: улітку щоранку їздив велосипедом навколо маєтку, досі практикував, лікуючи хворих із сусіднього містечка й невеличких сіл, що намистом оточили його господу, курив міцний гаванський тютюн, пив за обідом вино, а по обіді обов’язково відпочивав. Прочитавши будь-яку книгу, робив у щоденнику нотатки про її зміст, обожнював жарти.

Ким пан Кароль доводився Свідзинським, достеменно не знав навіть сам пан Станіслав. Про це знала його мати, але вона більш як десять років тому пішла в засвіти, прихопивши важливу таємницю з собою. Вуйка в родині поважали й вітали з усіма святами. Особливого ореолу йому надавала надія на спадок: він не мав власної родини, парубкував усе життя, а дітей Стася та Зосі любив, як рідних.

Проте цього разу радість від зустрічі, мабуть, затьмариться. Пан Кароль приїхав не дуже вчасно: з Мареком – лихо, втрапив у халепу. Ніяково казати про це вуйкові. Він, певно, дорікатиме, що не догледіли дитини, молодої та недосвідченої. Батьки повинні були пильнувати й навчати!

– Христос народився!

– Вуйку! – Магда розцілувала старого. – Славімо Його! Тату, матусю! Вуйко приїхали, вітайте!

Зверху затупотіли сильні ноги. На останніх сходинках доктор стишив кроки й нарешті обняв старого, даючи дорогу Марекові, який схопив валізи й поніс їх з грацією вишколеного лакея на другий поверх, до кімнати, де зазвичай зупинявся дорогий родич.

Пані Зося розкрила обійми на порозі їдальні:

– Щасливі вас бачити, вуйку! Яка радісна несподіванка! Чому ви не телеграфували? Ми б зустріли на вокзалі.

– Дурниці! Зустрічати! Я, слава Богу, і сам даю собі ради. Нема потреби вас турбувати. Поганий вигляд маєш, Зосенько. Що таке?

– Ми тут усі нездужаємо, – замість дружини відповів пан Станіслав, – нерви! Таке сталося – не знаємо, що й робити…

На очі пані Зосі навернулися сльози:

– Така біда, така біда! З Мареком…

– З Мареком? Поніс мої речі, живий-здоровий… Про яку біду ти говориш, Зосенько?

Та лише сплеснула руками й почала шукати носову хусточку. Вуйкові це видовище додало енергії:

– Так, ніяких сліз! Снідаємо без негативних емоцій! Травленню це шкодить. А потім підемо до вітальні, сядемо в крісла, і ви мені розкажете, що тут у вас коїться. Я йду мити руки!

Кася вже заносила куверт[8] для старого і великий кавник, що дихав ароматом чудової, щойно змеленої кави.

Бідолашна Магда сиділа за сніданком, як на шпильках. Не могла ж вона признатися, що підслухала розмову тата з братом. Батьки не вважали за потрібне розповідати про таку делікатну, інтимну справу недосвідченій юнці. Тому по сніданку їй наказали сісти за інструмент і готуватися до вступних іспитів у музичний інститут (так тоді офіційно називалася консерваторія), а вуйка Кароля запросили до бібліотеки.

Печальним і трагічним голосом мати звеліла йти за ними й Марекові. Вона погано спала цієї ночі: її вразила новина, почута від чоловіка. Тепер вона старанно приховувала своє роздратування, шукала, хто винен у цьому, і доходила висновку, що Станіслав – бо мало уваги приділяв майже дорослим синам, не сказав їм того, що мав би сказати батько-лікар. Ці важкі роздуми чорними колами лягли під її очима.

Утаємничити вуйка в сімейні проблеми доручили Свідзинському. Під звуки Шопенового «Революційного етюду» він примудрився говорити тихо, коротко, спокійно.