Читати книгу - "Пісня Сюзани: Темна Вежа VI"

– сказав він. – Як тобі до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу – і манні, й забудькуватому народові разом, – і ми відплатимо тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?

Роланд кивнув.

– То ти рушаєш вперед?

Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.

– Гайда.

П’ЯТЬ

Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем, прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма якраз ті дзвоники і є каммен.

– Що означає «Кра Каммен»? – спитав він у Кантаба. – Дім Дзвонів?

– Дім Духів, – відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. – Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.

Джейкові не було ясно, що в ній такого особливого, але він послухався. Роланд, Едді й Каллаген стояли в самому гроті, передпокої печери. Джейк приєднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членів свого гурту півколом, що охоплювало задній бік дверей. Простір перед дверима з вирізаними на них ієрогліфами і кришталевою ручкою залишався неубезпеченим, принаймні поки що.

Старий підійшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потім махнув тим манні, котрі стояли вервечкою, чекаючи на стежині, щоб вони підіймалися. Тільки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив і знову підійшов до Роланда. Він присів навпочіпки і жестом запросив Роланда зробити те саме.

Долівку печери вкривала пилюка. Подекуди камінна, але ще більше її утворилося з решток кісток тих дрібних звірів, котрі виявилися настільки нерозумними, щоб завітати сюди. Хенчик нігтем намалював відкритий унизу прямокутник, а потім окреслив його півколом.

– Це двері, – показав він. – А це люди мого кра. Тобі зрозуміло, дуї кенніт?

Роланд кивнув.

– Ти зі своїми друзями замкнеш коло, – проказав старий і намалював, як саме.

– Цей хлопець має потужний доторк, – промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж підскочив.

– Так, – сказав Роланд.

– Тоді ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсім зблизька, аби, якщо різко відчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоїш, хлопче?

– Так, допоки ти або Роланд не накажете відступитися, – відповів Джейк.

– Ти відчуєш дещо у себе в голові – ніби щось смокче. Почуття неприємне. – Він зробив паузу. – Двері відчиняться двічі.

– Так, – сказав Роланд, – два рази.

Едді знав, що вдруге двері мусять відкритися до Кельвіна Тауера, а він втратив всю свою колишню цікавість до хазяїна книгарні. Той був не без відваги, як гадалося Едді, але водночас чолов’яга відзначався жадібністю, впертістю й егоцентризмом, іншими словами: абсолютно типовий нью-йоркер двадцятого сторіччя. Але останньою, хто скористався цими дверима, була Сюзі, тож він задумав, щойно двері відчиняться, кинутися крізь них. Якщо вони відкриються вдруге у маленьке містечко в Мені, де залягли на дно Кельвін Тауер і його друг Аарон Діпно, це буде файно й пречудово. Якщо решта команди дістанеться туди, намагаючись захистити Тауера і заволодіти певним пустищем і дикою рожевою трояндою, це також файно й пречудово. Для Едді ж понад усе важливою була Сюзанна. Все решта другорядне.

Навіть та Вежа.

ШІСТЬ

Хенчик спитав:

– Кого ти пошлеш, коли двері відчиняться вперше?

Роланд думав про це, несвідомо погладжуючи рукою книжкову шафку, яку Кельвін Тауер вимагав йому переслати крізь… У шафі стояла книга, що була так збентежила панотця. Йому не вельми хотілося посилати туди Едді, той завжди був занадто імпульсивним, а тепер його зовсім засліпила журба за коханою дружиною. Та чи й підкориться йому Едді, якщо він його пошле до Тауера й Діпно? Роланд гадав, що навряд. Це означало…

– Стрільцю? – поквапив його Хенчик.

– Коли двері прочиняться перший раз, крізь них підемо Едді і я, – сказав Роланд. – Двері самі зачиняться?

– Ще й як зачиняться, – відповів Хенчик. – Ви мусите прослизнути прудко, як змії, бо інакше вас розріже навпіл, частини вас валятимуться тут на підлозі, а решта буде десь там, куди затягнуло ту темношкіру жінку.

– Ми діятимемо якомога швидше, – сказав Роланд.

– Атож, так буде найкраще, – погодився Хенчик і знову показав свої зуби. Усміхнувся. (Щось він не договорює? щось таке знає чи лише гадає, ніби знає?)

Відтепер на роздуми у Роланда мало залишалося часу.

– На вашому місці я б залишив зброю тут, – промовив Хенчик. – Ви можете втратити револьвери, намагаючись їх пронести на той бік.

– А я спробую, – сказав Джейк. – Мій прийшов зі мною з того боку, тож, може, й туди пройде. А якщо ні, я дістану собі новий. Якось.

– Гадаю, мої теж витримають подорож, – сказав Роланд.

Він уже ретельно все обдумав і вирішив ризикнути взяти з собою великі револьвери. Хенчик лише знизав плечима, ніби кажучи: «Воля ваша».

– Джейку, а як щодо Юка? – спитав Едді.

Джейк застиг з розкритим ротом і широко розплющеними очима. Роланд зрозумів, що хлопцю до цього моменту не спадала на думку подальша доля його «балакучого» друга. Стрілець замислився (не вперше) про те, як легко забути ту просту істину, що Джон «Джейк» Чемберз – усього лише дитина.

– Коли ми стрибали у тодеш, Юк… – почав Джейк.

– Тут тобі не там, ріднесенький, – промовив Едді, і серце в нього стисло печаллю – це він у власному голосі почув ласкаві інтонації Сюзанни. І вперше припустив, що може ніколи її більше не побачити, як Джейк ніколи не побачить більше Юка після того, як вони залишать цю смердючу печеру.

– Але ж… – почав Джейк, але тут Юк жалібно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк.

– Він може залишитися у нас, Джейку, – промовив м’яко Кантаб. – Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своїм другом й іншими речами… – Лише через