Читати книгу - "Париж для самотніх та інші історії"

– Тож, – починає він, – ви тут на канікулах?

– Лише на вихідні. Просто… знаєте… хотілося кудись поїхати.

Він злегка нахиляє голову вбік.

– Це добре – отак узяти й поїхати. Дуже… – Він намагається дібрати слово. – Імпульсивно.

Вона хитає головою.

– А ви… ви щодня працюєте в ресторані?

– Майже. Я хочу стати письменником, – промовляє він, дивлячись на землю й копаючи камінчик черевиком. – Але мені здається, що я назавжди залишуся офіціантом.

– О ні! – промовляє вона дивовижно дзвінким голосом. – Я впевнена, що вам усе вдасться. Адже на ваших очах відбувається так багато цікавих речей. Перед вами життя інших людей. Я маю на увазі там, у ресторані. У вас має бути повно ідей.

Він знизує плечима.

– Це лише мрія. І мені здається, не найкраща.

Вони підходять до входу, і охоронець проводить дівчину до стійки, щоб перевірити сумочку. Фаб’єн бачить, що вона ніяковіє, і не знає, чекати на неї чи ні.

Але вона піднімає руки, ніби прощаючись.

– Що ж, – говорить вона, – сподіваюся, вам сподобається виставка.

Він запихає руки в кишені й промовляє:

– Бувайте.

У неї рудувате волосся й милі веснянки на носі. Вона знову всміхається, і навколо очей з’являються зморшки, ніби вона часто бачить радість там, де інші люди не помічають. Він розуміє, що не знає навіть, як її звати. А тоді, перш ніж він встигає запитати, вона біжить сходами й зникає в натовпі.

Фаб’єн уже кілька місяців перебував у депресивному стані, він не міг думати ні про що, окрім Сандрін. Кожен бар, до якого він заходив, кожна пісня, яку чув, – усе говорило йому про часи, коли вони були разом. Він постійно пригадував форму її верхньої губи, запах її волосся. Він ніби жив із привидом.

Але зараз, у галереї, у ньому щось змінилося. Його захоплюють картини: величезні кольорові полотна Дієго Рив’єри, крихітні проникливі автопортрети Фріди Кало, коханої жінки Рив’єри. Фаб’єн майже не помічає інших відвідувачів, які стовбичать біля картин.

Він зупиняється перед дивовижним полотном, на якому вона зобразила свій хребет у формі надламаної колони. В очах жінки така туга, що він не може відвести від неї погляду. «Справа в стражданні», – думає він. Він думає про те, як довго страждав через Сандрін, і це змушує його ніяковіти. Він просто потурав її бажанням. Навряд чи в них було таке кохання, як у Дієго й Фріди.

Він знову й знову зупиняється перед картинами, які вже бачив, читає про життя пари, про ту пристрасть, яку вони ділили між мистецтвом, боротьбою за права робітників та коханням одне до одного. Він відчуває, як у ньому прокидається бажання жити кращим, сповненим сенсу життям. Він хоче жити, як ці люди. Він мусить стати письменником. Мусить.

Тепер його переповнює нездоланне бажання скоріше повернутися додому й щось написати, щось свіже й абсолютно нове, таке ж щире, як і ці полотна. Найбільше йому хочеться писати. Але що?

А тоді він помічає її. Вона стоїть перед автопортретом Фріди зі зламаним хребтом, її погляд прикутий до погляду дівчини на картині, її очі широко розплющені й сумні. У правій руці вона тримає синю шапку. Раптом він помічає, як по її щоках течуть сльози. Вона підіймає ліву руку і, не відводячи погляду від картини, змахує сльозу долонею. Раптом вона повертається, ніби відчувши, що на неї дивляться, і їхні погляди зустрічаються. А тоді, не до кінця розуміючи що робить, Фаб’єн підходить до неї.

– Я не мав… я не встиг запитати, – говорить він. – Можливо, ви будете не проти скласти мені компанію за чашечкою кави?

О четвертій годині дня в кафе «Ле шеваль бльо» повно народу, але офіціантка все ж таки знаходить для Фаб’єна столик усередині. Нелл здається, що він належить до того типу чоловіків, яким завжди вдається знайти хороший столик усередині. Він замовляє крихітну чашечку чорної кави, і вона говорить:

– Мені також, – адже не хоче, щоб він почув її жахливу французьку вимову.

Між ними зависає коротка ніякова тиша.

– Хороша виставка, правда?

– Зазвичай я не плачу перед картинами, – відповідає вона. – Тепер почуваюся трохи по-дурному.

– Ні-ні, усе гаразд. Просто полотна дуже зворушливі. Усі ці люди, і фото…

Він починає говорити про виставку, про те, що чув про роботи цієї художниці й навіть не підозрював, що її картини аж так зачеплять його душу.

– Я відчуваю їх тут, розумієте? – Він указує на груди. – Це було дуже… потужно.

– Так, – погоджується вона.

Ніхто з її знайомих не говорить на подібні теми, вони звикли обговорювати, у чому Тесса прийшла на роботу, або серіал «Вулиця Коронації», або хто напився до поросячого вереску в минулі вихідні.

– Думаю… мені б хотілося писати так, як вони малюють. Розумієте? Я хочу, щоб хтось прочитав мою книгу, і сказав… bouf!

Вона не може стримати усмішку.

– Гадаєте, це смішно? – Він виглядає ображеним.

– Зовсім ні. Просто ви сказали «bouf».

– То й що?

– В Англії так не говорять. Я просто… – вона хитає головою, – просто смішне слово.

Він дивиться на неї й голосно сміється:

– Bouf!

І крига скресла. Їй приносять каву, вона кладе в чашку два шматочки цукру, щоб було смачніше.

Фаб’єн випиває свою каву за два ковтки.

– То як тобі Париж, Нелл з Англії? Це твоя перша подорож?

– Мені подобається. Принаймні те, що я встигла побачити. Але я поки що не бачила жодних відомих місць. Ані Ейфелеву вежу, ані Нотр-Дам, ані того мосту, на який закохані вішають замочки. І тепер я навряд чи встигну.

– Ти ще повернешся. Люди завжди повертаються. А які в тебе плани на вечір?

– Ще не знаю. Може, пошукаю якусь милу місцину, щоб поїсти. А може, залишуся в номері. Я страшенно стомилася. – Вона сміється. – А ти сьогодні працюєш?

– Ні. Не працюю.

Вона намагається приховати розчарування.

Він дивиться на годинник.

– Merde![9] Я обіцяв допомогти батькові. Мені час іти. – Він дивиться на неї. – Сьогодні ввечері я зустрічаюся з друзями в барі. Якщо хочеш, приєднуйся до нас.

– Дуже мило з твого боку, але…

– Але що? – На його обличчі відкрита й привітна усмішка. – Ти не можеш приїхати в Париж і весь час сидіти в готелі.

– Нічого, я