Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м’яке крісло.

Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. Роздивився: та це ж той самий зал, що показував Купхейп на жовтому екрані, коли пояснював, хто такий Хич. Зал засідань парламенту…

Праворуч, у глибині, відсунулася панель, і поважно ввійшов один із високочолих. За ним другий, третій… Зал поступово заповнювався. Високі, лисі, статечні особи з благородними блідими обличчями неквапно сідали, займали кращі місця.

Іван з цікавістю роздивлявся: ось вона, громадськість… Безперечно, всі оті високочолі вельми видатні діячі, мабуть, вчені, а може, письменники…

Згодом, як зал уже наполовину наповнився, права бічна панель хутко засунулась і одночасно відсунулась ліва.

Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах.

В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові.

«Якісь старорежимні перукарі-підлабузники», — подумав Бідило. На Землі давним-давно вже зникли такі професії, як швейцар, перукар, офіціантка. Багато років їх з успіхом замінюють спритні роботи.

Нарешті всі розмістилися. Глибока тиша запанувала в залі. На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова.

Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф.

«Отакої! — здивувався Бідило. — При чому ж тут я?»

А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий.

Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни.

В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому.

«От хоч зараз, з самої промови ювіляра дізнаюсь, який фах у нього», — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування.

Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності.

«Художник… Звичайно, художник, — вирішив Іван. — Цікаво, який у них живопис, напевне, теж на два кольори — зелений і жовтий…»

— Несистематичне і несумлінне схиляння, — продовжував ювіляр, — нещирість і душевні лінощі призвели до того, що в наших колах — вже серед самої еліти! — з’явилося чимало неблагочестивих осіб.

«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.

Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:

— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.

Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».

Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.

Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.

На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:

— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.

О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!

В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.

— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.

Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.

Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.

Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.

Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.

Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.

— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».

— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.

Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.

Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було