Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

щоб реакція учня набула блискавичності. І тепер, через сотні літ, ми, наприклад, захоплюємося тим, як циркові фокусники майстерно володіють непомітними рухами, виявити які вдається лише завдяки рапідній кінозйомці і потім відтворити уповільненим темпом. За часів Сірано не існувало таких технічних засобів, але вихованець колежу відпрацьовував реакцію не задля того, аби хтось міг побачити ті рухи, а щоб у кілька разів помножити силу удару. Адже відомо: його енергія пропорціональна квадрату швидкості.

Крім того, індіанець знав найвразливіші місця людського організму і можливості виведення противника з ладу, не завдаючи йому серйозних каліцтв, а тим паче не позбавляючи життя.[5]

Одного разу Кетсаль-Августин приніс у карцер випалену цеглину. А взяв її в актовому залі, де муляри за наказом абата Гранже відгороджували в кутку клітку із заґратованим віконцем, у якій, судячи з усього, Савіньєн мав сидіти на випускних іспитах. Індіанець запропонував своєму учневі перевірити набуту силу удару, показати, чого він навчився в нього.

Так першим екзаменатором Сірано в колежі став червоношкірий екзекутор, котрий, за звичкою схрестивши на грудях руки, уважно спостерігав. Цеглина лежала на лаві, де карали учнів. Савіньєн заніс правицю за голову і вмить ребром долоні всадив у цеглину, розтрощивши її, наче кувалдою. Болю ж він не відчув, хоч такої сили удару не витримав би жоден богатир, звалився б з ніг.

Індіанець задоволено усміхнувся:

— Мій каже твій — пам’ятай. Бити тільки захист. Убити — ні!

Сірано підійшов до свого червоношкірого друга, обійняв його і поцілував. А тоді сів на лаву і розгорнув книгу — попереду були випускні іспити.

На врочистий акт у колеж де Бове з’їхалися не лише титуловані батьки вихованців, а й знатні гості, придворні і навіть сам єпископ, котрий недавно очолив місцеву єпархію (до речі, він свого часу домігся стипендії синові дворянина, що постраждав од підпалу).

Гості посідали на жорсткі лави. Для єпископа і для особливо почесного гостя, якого тут ждали з нетерпінням, приготували двоє м’яких крісел.

І ось нарешті з’явився його превелебність кардинал Рішельє. У супроводі єпископа і худющого абата Гранже, він зайшов до актового залу, розмахуючи полами своєї розкішної мантії. Рішельє був на дуже високих каблуках, які приховували його низький зріст. Хвацько закручені вуса і гостра борідка швидше воїна, ніж духовної особи, надавали Рішельє справді войовничого вигляду, і здавалося, під мантією повинна бути шпага, яку він не так давно виймав при облозі Ла-Рошелі. Маленька кругла шапочка затуляла тонзуру, і володар Франції будь-якої хвилини міг прикрити її бойовим шоломом.

Яструбиним поглядом окинувши знатних гостей, які з його появою враз підвелися, Рішельє втупився в недоладну цегляну клітку в кутку перед лавами. Не позбавлений гумору, кардинал дотепно сказав:

— Бачу, абате, фортеця Бастілії, що має такий незграбний вигляд серед паризьких будинків, не впокоює вас, і через те ви вирішили спорудити щось подібне в своєму колежі.

Гранже покірно схилив голову, не відаючи, як сприйняти слова всесильного державця Франції. Кардинал кепкує чи схвалює?

Та Рішельє ж сам виручив абата:

— Що ж, його величності королю доводиться терпіти Бастілію в себе під носом, подаючи тим самим приклад таким вірнопідданим, як завідувач колежу. Очевидно, абат відчуває гостру потребу не лише в прикрашанні, а й у приборканні.

Вдоволений знайденою грою слів, кардинал опустився в крісло, поруч з ним сів єпископ. Гранже сів навпроти за стіл, за яким з його дозволу вмостилися екзаменатори-вихователі.

І одразу ж один за одним почали виходити вихованці — сини герцогів, графів, маркізів, баронів, удостоєних високої честі зарахування їхніх нащадків до такого знаменитого колежу. Вони відповідали на запитання, так вдало поставлені екзаменаторами, щоб одержати потрібну відповідь і тим самим догодити поважним гостям.

Так, сам абат Гранже спитав юного герцога Анжуйського, який пихато позирав на довколишніх, наїжачивши пушок над верхньою губою:

— Чи не у Віфлеємі народився господь наш Ісус Христос?

— У Віфлеємі, ваше преподобіє, — рішуче відповів юнак.

— Чи не в святого Петра зберігаються ключі від раю?

— У святого Петра, отче, намісником якого зостався на святому престолі папа римський.

— Глибокі твої знання, сину мій! Колеж де Бове пишатиметься таким випускником!

Юнаки демонстрували перед гостями свої знання, набуті в колежі.

Нарешті дійшла черга до останнього вихованця. Настала заминка. Всі насторожилися, кардинал Рішельє поглянув на двері, які довго не відчинялися.

І ось показався розмальований дикун в іспанському одязі, що вів за руку юнака з потворним обличчям. Екзекутор уштовхнув його до цегляної клітки і зачинив на засув двері. А сам став поряд наче вкопаний, схрестивши на грудях руки.

Знатні гості зашепотіли, поглядаючи на кардинала, котрий байдуже сидів у кріслі.

Абат Гранже повідомив присутнім, що зараз екзаменуватиметься учень Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий провинився і досі не звільнений з карцеру, а тому піддається іспиту через заґратоване віконце. Кардинал трохи пожвавився, а єпископ насупився, не приховуючи свого невдоволення, адже Савіньєн був стипендіатом на його клопотання.

— Що ти знаєш, Сірано де Бержерак, про дерево добра і зла? — спитав абат Гранже.