Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І от вони тікають з Трапезонта.
Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал;[31] на ньому капудан — ага,[32] якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, що теж одержали по доброму гаманові з грішми.
А вітер шаленіє, а вітер звіром налітає з усіх боків!
Що буде, як сандал зірветься з якорів? Його тут же кине на скелі — і тоді прощавай надія на порятунок…
Назустріч із темряви вискочило кілька неясних постатей.
— Скоріше в човен!
Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що скакав на розкипілих хвилях. Махмуд узяв на руки Ях'ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого і безвусого турка.
Вона теж зразу не хотіла тікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:
— Усте, коли Ях'я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…
— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика.
— Ні, ти повинна їхати.
Устя довго плакала, та потім погодилась.
Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну розкипілу безвість…
Потім, через десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях'я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне розшаліле море…
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу…
Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя—Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно—блакитного, поцяткованого зорями неба.
— Що там таке? — знизав плечима.
— Хмарку бачиш? Он випливає з—за мінарету… На що схожа?
— На дівчину… Ух ти, і справді — мов дівчина—гяурка…
— Ото ж то воно й є…
Справді, з—за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя—Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці—тюрми Єді—куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру…
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина… Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі… І раптом сам створив отаке зображення на темно—блакитному небі.
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса…[33]
Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно—блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою[34] отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.
«Бути біді над Стамбулом», — лячно вдарило в серце Лазіза.
А Селім наче почув думку приятеля.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?
Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[35]), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти[36] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…
— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя—Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.
— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе…
— Усе в руках аллахових…
Наче у відповідь знедалеку почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля…[37] ]
— …і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк», після закриття браузера.
