Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

Андрій хвисьнув Сірка лозиною, та кінь тільки переступив з ноги на ногу, і цієї миті хлопець побачив попереду тіні — темряву прорізав тонкий промінь ліхтарика, він осліпив Андрія, хлопець мимовільно підвів руки, затуливши очі долонями.

— Стій, — наказали з лісу сердито — стій, бо стрелю!

Андрій опустив руки, натягнув повід, притримуючи коня, і одповів несподівано тонким голосом:

— То стоїмо ж, хіба не бачите?

— Хто такі? — виступив із кущів високий чоловік у кашкеті й з автоматом на грудях. Обмацав хлопця променем. — Чого тут вештаєтесь?

— Та нічліжити! — Андрій поступово почав оговтуватись. — На Дубову галявину.

— Повертай! — високий перевів промінь на Білку, потім на вороного. Мовив захоплено: — Коні ж добрячі які! — Схопив Сірка за повід, кінь захропів і присів на задні ноги, але високий не випустив повід, поплескав коня по морді. — Чиї такі гарні коні?

— З Острожан ми, — одповів Андрій, — а коні, може, чули, Жмудя… Северина Романовича, якщо знаєте…

Високий випустив повід.

— Справжній ґазда має справжні коні, — мовив з повагою. — То чого вас із Острожан аж сюди занесло?

— Тамті луки вже витолочені, а на Дубовій галявині трава! — пояснив Андрій. — І болота нема.

— Трава — всюди трава, — пробуркотів високий невдоволено. — Але наказано не пускати.

— Чого це? В лісі місця вже мало стало?

— Сказано — не пускати! — виступив з-за високого ще один, з карабіном за плечима. — Ану, повертай!

— То що ж, даремно десять верст гнали? — в голосі хлопця з'явилися сльозливі інтонації. — Коней не напасемо, і вуйко лаятимуться!

— Йди ти з своїм вуйком… — почав другий бандерівець, та перший осмикнув його:

— Тихо будь! Не чув, що острожанський Жмудь?.. — він не доказав, та Андрій зрозумів, що високий знає про родинні стосунки Коршуна. Вирішив іти напролом:

— Сьогодні вранці був у нас вуйко Кирило, — мовив упевнено, — і він не казав, що вже не можна й нічліжити.

— Кирило Жмудь твій вуйко? — запитав високий. — Чого одразу не сказав? То я ласкаво перепрошую… А хто з тобою? — знову ввімкнув ліхтарик, спрямував промінь на Білку.

— Наші, острожанські, — заспокоїв його Андрій.

Високий вимкнув ліхтарик. Присунувся до Андрія, мовив чомусь пошепки, наче хтось міг підслухати:

— Ви там уважайте, якщо з'явиться хтось, повідомте нас.

— Хто тепер у лісі? — недовірливо запитав Андрій. — Крім ваших, нікого нема.

Він сказав «ваших» — і одразу збагнув, що помилився. Слід було сказати — «наших». Та високий нічого не помітив. Вів далі так само пошепки:

— Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!

— Яке спалили торік?

— Так, десь там наші обертаються…

— Добре! — випростався на коні Андрій. — Зробимо так, як ви наказуєте!

— Северинові Романовичу уклін… — відступив високий, даючи дорогу. — Скажеш — від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…

Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:

— Ну, як я його?

— Дай боже, абисьмо завжди так… — зареготав той. — Вважає, що ти — Грицько!

— Тепер ми свої люди в бандер, — ствердив Андрій. — Чув про тих, що біля лісництва?

— Як не чути?

— Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.

— Сергійко й сам упорається.

— Негоже малого кидати.

— Певно, негоже, — зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.

— Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!

— Мене злапають! Та я весь у батька!

— А він як вовк по лісу ходить… — додав Андрій, посміхнувшись. — Знаю, що скажеш. Але ж батько твій — не хвалько…

— Я — хвалько? Від такого чую!

— Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.

— Там спіжарня стара лишилася, — роздумливо мовив Пилип. — Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.

— Ці, бач, не спали, — обернувся Андрій в бік Гадючого яру. — До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.

— Та наплету, — погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. — Відбрешуся.

Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.

Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи — вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».

«Сича злякався?» — підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.

… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.

— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…

Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи