Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

позакручувалися, одежі не мав на собі ніякої, тільки мізерні залишки, щоб прикрити соромну голизну. Хто б із сущих з'явився б у такому образі на людські очі, котрі люблять осуджувати: треба було якось пояснити, чому я такий і звідки прийшов. Отже, мав щось вигадувати; ця здатність - велика охоронна зброя людська, особливо в тих, у кого єднається чисте сумління з нечистим, в мене був час переконатися, що навіть мале з'єднання чистого з нечистим - пляма, яку непросто відмити. Про це свого часу розумно сказав архієпископ чернігівський Іоанн, завіршувавши: Коли білу свою честь ти встиг почорнити, Забагато треба вод - її одбілити.

Отож звіщаю тобі, читальнику, коли знайдешся ти в мене: спершу вони, ці плями, не болять, але кожен уготоване собі має болісно пережити…

Спершу я хотів удати із себе пустельника, який просидів у печері довгі літа і оце тепер повертається в світ. Я міг би йти від села й до села, навчаючи людей добромисельної науки, але й це було небезпечно: як священик, я знав синодальний указ про те, щоб ловити тих, котрі вдають із себе святих, і відсилати їх у далекі північні монастирі, звідки мало хто повертається. Я ж не хотів після того, що пережив у Прірві, домучуватись у кам'яному мішку, отож коли надибав п'яного козака, котрий завзято хропів у віддаленому місці, в зарослій травою канаві, вирішив, що сам бог мені його послав. Тоді був погожий вечір, зорі висівалися над головою, тремтіли, ніби скляні кулі, що ось-ось розпадуться; голова в мене теж здавалася скляною; я був зморений, пригнічений, роздратований. Не зичу тобі, читальнику, пережити те, що випало мені, коли загасає мозок, коли помалу втрачаєш мисельну силу, коли починаєш відчувати, що й не людина вже ти. Знаю, людина багато може витримати, адже їй уготовано пізнати й пережити немало: відчай, біль, занепад, печаль, горе, нещастя, підлість, підступи, зраду, ворожнечу й наклепи, а може, й найстрашніше - Прірву; їй уготовано, кажу, пережити багато, і тільки від спокою чи неспокою душі залежить: зможе вона те витримати чи ні.

Отож, коли я надибав на того п'яного, вирішив не тратити нагоди. Впав на коліна біля того гультіпаки й швидко почав розмотувати на ньому пояс, перекочуючи його, як колоду.

– Е ні, чорте, мене не пограбуєш, - почув я п'яний голос - Не боюся я й чортяки, бо на те й козак!

Він спробував стати навкарачки, а я, відчув непогамовану лють. Не вперше мені було так закипати там, у Прірві, це дало мені, зрештою, силу вижити, а все лихе, набуте у світі, як я вже казав, з душі легко не витравлюється і не змивається. Отож я впав на того хмільного бевзя, осідлав його і вціпився нігтями в його горлянку. Відчув те, що переживав не раз, коли жертва тріпоче в пазурах, коли відчуваєш дикий шал і пахне кров'ю, коли хочеться щосили вгризтись у живе тіло і розірвати, розбатувати його. Козак заверещав, зібрався на силі, рвонувся з-під мене, а що не мав я колишньої снаги, вдалося йому вирватися. Спробував тікати, та був-бо допряма п'яний, перечепився через полиновий кущ і впав на землю. Порачкував, наскільки міг, а я стрибнув до нього і вдарив його кулаком у тім'я. Він розпластався й засопів, а я зірвав йому з пліч жупана.

– Встань! - різко наказав йому я. - Ти вже давно віддався чортяці, то чи ж тобі змагатися з ним.

Тоді козак сів на землі і подивився на мене виряченими очима.

– Ге! - тільки й сказав.

– Я поведу тебе в пекло, - сказав я замогильним голосом. - Чи ж приготувався ти, гультяю! Скидай із себе одежу, бо в пекло не входять одягнуті.

І він мене послухався. Якось одразу, мабуть, і справді надто страшно я виглядав. Почав скидати з себе манаття і кидав його на землю. Я зібрав одежу і взяв під пахву, а йому наказав іти за мною.

Здається, він трохи протверезився, але не настільки, щоб зрозуміти: його дурять. Я повів його через якісь кущі, через яр, повз дерева, доки не вийшли ми на вільне місце - просторий луг. Мерехтіли зорі, небо ніби здулося, і все осяювалося зеленкуватим мертвим світлом. Певне, й гультіпака побачив те чудне світло, отож упав мені в ноги й прошепотів злякано:

– Відпусти мене, чорте! Не губи душі! Можу заприсягнутися, що служитиму тобі. Що хочеш візьми, але відпусти.

Мені хотілося розреготатися йому в обличчя, хотілося вдарити його ногою: надто легко віддавався він у чортяче володіння.

– Ти нікчема! - крикнув я.

– Еге ж, - ледве провернув він язиком. - Отак, як ваша милість сказали…

– П'яна худобино! - вигукнув я. - Осквернитель славного козачого імені! Пропив свій мозок, тіло й душу!…

Мій полоняник почухмарився біля вуха.

– А воно-то й так, - мовив покірно. - Відпустіть мене, бо не знаю, як і додому дістатися.

Уклякав переді мною: худе, костомашне, якесь аж сіре тіло, темне від засмаги обличчя з дурними очима, він весь аж трусився, не маючи сили відірвати від мене погляду.

– Гаразд, відпущу, - сказав я. - Але з'їси мені тут землі, що й у рота не візьмеш горілки. Що вже ніколи не спатимеш під тином, що не битимеш жінки і не виноситимеш із хати добра…

Козак ще більше затремтів. Подивився на мене так, ніби ось-ось вискочать йому з лиця очі.

– Ге! - сказав. - Чи ж чорт може таке казати?

– Потім роздумаєш, - сказав я. - Мого приходу, нечестивцю, маєш чекати… їж землю і клянись!

Він слухняно схопив жменю землі й запхав її до рота. Жував і дивився на мене, і я вже й справді почав побоюватися, що лусне він отут, переді мною.

– Клянусь! - прошамкотів він, бо мав повний рот землі.