Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Ми вважаємо, ніби машина нівечить людину, але, можливо, це тільки здається, бо життя змінюється так стрімко, що ми не встигаємо оцінити ті зміни. Що таке сто років історії машини порівняно з двома тисячами років історії людини? Ми насилу звикаємо до пейзажу з шахтами і електростанціями. Ми ледве обживаємо цей новий дім, якого навіть ще не добудували. Навколо нас все так швидко змінилося: людські стосунки, умови праці, звичаї. Сам наш внутрішній світ зрушено до найбільших глибин. У нас лишилися слова - розлука, відсутність, відстань, повернення, але зміст їх став інший. Щоб осягнути світ сьогоденний ми вдаємося до словника, складеного у світі вчорашньому. І нам здається, що колись життя більше відповідало нашій природі, але це тільки здається, тому що воно більше відповідає нашій мові.

Кожний крок на шляху прогресу віддаляв нас від звичок, яких ми ледве набули, і ось ми - справжні вигнанці, котрі ще не створили собі вітчизни.

Всі ми - молоді дикуни, яких іще захоплюють нові іграшки. В наших авіаційних рекордах немає іншого сенсу. Ось він піднявся найвище й летить швидше за всіх. Ми забуваємо, заради чого посилали його в політ. Самі ті гони на деякий час ніби затуляють собою мету їх. І так буває завжди. Солдат, який підкорює землі для імперії, бачить сенс життя в завоюванні. Він зневажає колоніста. Але ж хіба не задля того він воював, щоб на підкорених землях оселився колоніст? Захоплені своїми успіхами, ми служили людям - прокладали залізниці, будували заводи, бурили нафтові свердловини. І трохи забули, що все це ми й робимо саме для того, щоб служить людям. В період завоювань ми жили мораллю солдатів. Але тепер треба заселяти землю. Треба вдихнути життя в цей новий дім, який ще не має свого обличчя. Для одного істина була в тому, щоб будувати, для іншого - щоб обживати.

Наш дім, безперечно, помалу стане справжнім людським домом. Навіть машина, чимраз досконаліша, стає дедалі непомітнішою порівняно з тією роботою, яку вона виконує. Здається, що всі конструкторські зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленнями завершуються тільки в тій простоті, яку ми бачимо, що потрібен був досвід багатьох поколінь, аби колона, кіль корабля чи фюзеляж літака поволі ставали стрункіші й довершеніші, доки їм не надали первісної чистоти і плавності ліній грудей чи плеча. Робота інженерів, креслярів, конструкторів, здається, тільки на те і спрямована, щоб вирівнювати і згладжувати, аби полегшити механізм кріплення, урівноважити крило так, щоб його вже й не помічали, ніби то вже не крило, припасоване до фюзеляжа, а якась природна викінченість форм, таємничо гармонійна й цілісна єдність, у якій багато спільного з поезією. Мабуть, довершеності досягають не тоді, коли більше нічого додати, а коли вже нема чого відняти. На межі свого розвитку машина ніби перестає бути машиною.

Отож винахід, який сягає досконалості, це вже майже не винахід. Як ото знаряддя праці, помалу втрачаючи видимі ознаки механізму, стає витвором природи, мов рінь, шліфована морем, так і машина прекрасна тим, що користуючись нею, поступово забуваєш про неї.

Раніше ми ставилися до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забуваємо, що в моторі обертається. Зрештою, він має своє призначення, в ньому щось повинно обертатись, як серце повинно битися, а ми ж не прислухаємось до биття свого серця. Знаряддя більше не поглинає всієї нашої уваги. За допомогою знаряддя, через нього, ми знову відкриваємо для себе споконвічну природу, таку близьку садівникам, мореплавцям і поетам.

Вода і повітря - от з чим стикається льотчик. Коли вже запущено мотор, коли гідроплан уже розсікає морську поверхню, його кабіна озивається на удари хвиль, неначе б'ють у гонг, пілот по тремтінню свого тіла може визначити, що відбувається. Він відчуває, як з кожною секундою машина розвиває швидкість і потужність. Він відчуває, як у цій п'ятнадцятитонній споруді дозріває сила, що дасть їй можливість злетіти. Пілот стискає штурвал, і та сила, мов якийсь дар, поволі переходить у його руки. Він сприймає цей дар, і металеві важелі слухняно передають його могутність. Нарешті вона досягла потрібної межі, і тоді легким, ледь помітним рухом, ніби зриваючи достиглий плід, пілот піднімає літак над водою і виводить його в повітря.

1

Звісно, літак - машина, але яке ж це знаряддя пізнання! Це ж він нам відкрив справжнє обличчя землі. Адже дороги протягом довгих століть вводили нас в оману. Ми були схожі на ту царицю, що забажала поїхати до своїх підданих і дізнатись, чи вдоволені вони її правлінням. Щоб замилити їй очі, придворні розставили по дорозі декорації, які показували щасливе життя, і найняли статистів, аби танцювали там. Крім цієї тоненької ниточки, цариця так нічого й не побачила у своїх володіннях і не дізналась, що на широких просторах країни люди, помираючи з голоду, проклинаючи її.

Так і ми брели по звивистих дорогах. Вони обминають неродючі землі, скелі та піски і, слугуючи людині, в'ються від джерела до джерела. Вони ведуть селянина від стодоли до ланів, де колосяться хліби, вони біля хлівів беруть худобу, яка ще й не прочумалась, і вдосвіта доставляють її в люцерну. Вони з'єднують село з селом, бо люди одного села часто одружуються з сусідами. Коли ж яка дорога й наважиться перетнути пустелю, то вона десятки разів повертатиме від оази до оази, щоб трошки звеселитися.

Оті повороти, мов солодка ілюзія, спантеличували нас, бо по дорозі все були добре зрошені землі, рясні сади, соковиті луки, і ми довго бачили свою тюрму, мов барвисту картину. Ми вірили, що наша планета - волога й м'яка.

Але згодом наш зір став гострішим і ми зробили гірке відкриття. Літак навчив нас рухатись по прямій. Щойно піднявшись в повітря, ми залишаємо дороги, що завертають то на водопій, то до стійла, або звиваються від міста до міста. Віднині ми вільні, вирвалися з милого нам рабства, нам уже не потрібні джерела, і ми беремо