Читати книгу - "Думи і мрії, Леся Українка"

Думки навіває мені тепер Чорнеє море -

Дике, химерне воно, ні ладу́, ні закону не знає:

Вчора грало-шуміло воно

При ясній, спокійній годині,

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

На побережне каміння,

Як тіні барвисті від хмарок злотистих

Проходять по площині срібно-блакитній

І раптом зникають,

Як білая піна рожевіє злегка,

Немов соромливе обличчя красуні,

Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

Вони так спокійно стоять,

Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

Поважних, високих…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я тільки що знов прочитала

Ваш дужий, неначе у крицю закований,

Міцно узброєний вірш.

Як же за нього я маю віддячити вам?

Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

Битим шляхо́м та крутим

Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

Ось уже й лаврів, поетами люблених,

Пишних магнолій не видко,

Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

Ані платанів розкішних наметів.

Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

Але й вони вже зостались далеко за нами,

Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

Потім не стало і їх.

Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

Наче льоди на північному морі.

Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

Наче довічна тюрма.

Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

Вітер здійма порохи,

Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

Країну всесильної смерті…

Аж ось на шпилі,

На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби,

І терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра.

1897 р. Ялта

Гори багрянцем кривавим спалахнули,

З промінням сонця західним прощаючись,-

Так моє серце жалем загорілося,

З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синіми

В’ються, не спиняться чаєчки білії.

Де тебе мають шукати на безвісті,

Милий мій, думи мої бистрокрилії?

В себе на вежі вогонь запалила я,

Любий, твого воріття дожидаючись,

Хай він просвітить по морю доріженьку,

Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Світе мій! буду тебе дожидатися,

В чорну, смутну фереджію 7 повитая,

І посаджу кипарисову гілочку,

Буде щодня вона слізьми политая.

А як повернешся, я покажу тобі

Той кипарис мій в садочку квітчатому,

Здійметься він над всіма мінаретами

В краї сьому, на мечеті багатому.

Ялта, 27.01.1897 р.

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

Тільки серце чарувала

Бранки смілива відповідь:

«Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!»

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки.

Він, було, мені лунає

У безсонні довгі ночі

І єднається так дивно

З візерунками гарячки:

Мріє стеля надо мною,

Мов готичнеє склепіння,

А гілки квіток сплелися

На вікні, неначе грати.

Од вікна до мене в хату

Червонясте світло впало,-

Чи то вуличнеє світло,

Чи то полиски пожежі?

Що се так шумить невпинно?

Навісний, безладний гомін!

Чи в крові гарячка грає,

Чи війна лютує в місті?

Чи се лютий біль у мене

Тихий стогін вириває,

Чи то стогне бранець-лицар,

Знемагаючи на рани:

«Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?

Другом будь, зійди на вежу,

Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,

Хто кого перемагає?

Чи над лавами ще в’ється

Корогва хрещата наша?

Коли ні,- зірву завої!

Хай джерелом кров поллється,

Будь проклята кров ледача,

Не за рідний край пролита!

Ні, я чую наше гасло!

Ось воно все голосніше…

Зав’яжіть тісніше рани,

Шкода кров губити марне!..»

Так дитячі мрії грали

Між примарами гарячки.

А тепер? - гарячка зникла,

Але мрії не зникають.

І не раз мені здається,

Що сиджу я у полоні

І закута у кайдани

Невидимою рукою.

Що в руці у мене зброя

Неполамана зосталась,

Та порушити рукою

Не дають мені