Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

перш вип­рав пе­ред людьми з кот­рою ко­хав­ся, на кот­ру весь мир опу­див­ся, відсах­ни ли­ху сла­ву!.. Та нев­же ж не шеп­нув йо­му ніхто про те, що скоїлось з Ок­са­ною? Чи, мо­же, він на­ро­чи­то хо­вається, як той злодій. Ма­на, стра­шен­на ма­на! А як же я гля­ну то­ва­ри­шам у вічі, як­що то­му па­ще­ку­ван­ню прав­да? Більш двох років я про па­ни­ча сло­ва ли­хо­го ніко­му не да­вав ви­мо­вить, ба­ки всім за­би­вав. А те­пер… Що тепер?.. Піду ще, ти­ня­ти­мусь, до­ки та­ки не підсте­ре­жу та­ко­го, кот­рий всю мені прав­ду ви­явить. І ко­ли, бо­ро­ни бо­же, па­нич ви­нен пе­ред Ок­са­ною, то… вже я й не знаю, що вий­де з на­шої роз­мо­ви.

ЯВА 14

Писар і За­ва­да.

Завада. Де ж де во­на поділа­ся? Ок­са­но, Ок­са­но! Чи не в са­ду?

Писар. Ідіть і шу­кай­те її. Як­що доб­ре по­ве­ло її, то по­ве­ло на схід сон­ця, а як­що ли­хе, то на захід. А як­що знай­де­те її, то тоді ска­же­те мені. До за­ба­чен­ня. (Ухо­дить).

Завада. Бо­же ж мій ми­лий, бо­же ми­ло­серд­ний! Де ж мені її шу­ка­ти тем­ної ночі! Бо­ро­ни, Бо­же, в річку ки­ну­лась…

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ 

ОДМІНА ПЕРША

На дру­гий день удосвіта. Ве­ли­ка кімна­та у пансько­му бу­дин­ку.

ЯВА 1

Соломія (при­би­ра лож­ки і тарілки з сто­лу). Ну за­ва­ри­ли наші па­ни ка­шу! За­мо­ро­чи­ли зовсім па­ни­ча; сперш по­са­ди­ли йо­го у карт гра­ти, а далі так підпоїли, що він, як сніп, зва­лив­ся. Вже скілько разів на­ва­жа­ла­ся я шеп­ну­ти па­ни­чеві, яке ли­хо скоїлось у нас на селі, та ко­ли ж ані прис­ту­пу до йо­го! Чи не ли­хо?.. Вже світає. Оце за­гу­ля­лись! Хоч би Вла­ди­мир Пет­ро­вич був тут, то я б йо­му шеп­ну­ла.

ЯВА 2

Ок­са­на вхо­дить.

Соломія (з жа­хом). Ок­са­но, ти?

Оксана. Цить! Ска­жи мені, Со­ломіє, чи є у те­бе у сер­цеві бог?

Соломія. Я, єй-бо­гу, сест­рич­ко, ні на ка­пе­ли­ноч­ку не вин­на! То все на­ли­хот­во­ри­ла Тек­ля, тілько ти їй не ка­жи, що я ви­яви­ла! А я хоч і зап­ри­сяг­ну!

Оксана. Я те­бе пи­таю: є у те­бе в сер­цеві бог? Ска­жи мені, чи здійма­лись ко­ли-не­будь твої гру­ди під ва­гою не­ви­мов­но­го смут­ку? Чи з'явля­лись ко­ли-не­будь сльози у твоїх очах?

Соломія. Та я ж, сест­рич­ко, не кам'яна!

Оксана (ухо­пив­ши її за ру­ки). Не кам'яна? Ти прав­ду ка­жеш?

Соломія. Хоч і зап­ри­сяг­ти!

Оксана. Ска­жи мені як пе­ред бо­гом, пос­ва­тав­ся па­нич?

Соломія. На те по­хо­же. Тілько нас­то­яще довіда­тись не мож­на, бо ніко­го з нас не до­пус­ка­ють до йо­го. За­раз як тілько я увійду - і вип­ро­во­дять. Я не роз­бе­ру панських за­ру­чин. У нас як прос­ва­та­ють дівку, то за­раз на руш­ник ста­ють, кла­ня­ються пе­ред об­ра­за­ми, а далі - батькові, ма­тері; а у панів нічо­го не­ма.

Оксана. Вик­лич мені па­ни­ча.

Соломія. Та він, сест­рич­ко, п'яний спить.

Оксана. П'яний! Ти ме­не ду­риш?

Соломія. Ну, от, єй-бо­гу, що ні! Там та­кий п'яний, що й ска­зать не мож­на. Йо­го, пев­но, на­ро­чи­то на­поїли.

Оксана (по­хит­ну­лась). П'яний… на­поїли! І це са­мостійная лю­ди­на!.. Ос­тан­ня надія зах­ма­ри­лась. Про­ве­ди ме­не до йо­го… мій жаль йо­го роз­бу­де, моє го­ре йо­го вит­ве­ре­зить…

Соломія. Пост­ри­вай, мо­же, я йо­го роз­бу­дю. Тілько, сест­рич­ко, йди з гор­ниць,- там у са­ду підож­ди або­що; бо як пані пос­те­ре­же - ли­хо бу­де! Во­на вже не спить!

Входить На­та­ля Се­менівна.

ЯВА З

Наталя Се­менівна (по­ба­чив­ши Ок­са­ни) Ти?!

Ок­са­на. Я!

Соломія не­замітно вий­шла.

Не по­ло­хай­тесь! Це не манія моя, а я жи­ве­сенька… Не по­ло­хай­тесь… і ме­не не ля­кай­те, бо не зля­каєте…

На­та­ля Се­менівна. Як ти посміла ввійти?

Ок­са­на. Не кричіть… бо собі тільки со­ро­му на­ро­би­те… Слу­ги ваші всі по­ко­том сплять… двері не за­перті… я й прий­шла. Пані, не з но­жем в руці прий­шла я до вас і не з до­ко­ра­ми, а при­нес­ла я вам своє сер­це, щоб ви йо­го до­би­ли! Жи­ву­че… ніяк са­ма йо­го не здо­лаю…

Наталя Се­менівна. Я не ду­шо­губ­ка!

Оксана. Не ду­шо­губ­ка? Чо­му ж у вас та­кий страш­ний пог­ляд? Чу­ла я, прав­да, од лю­дей, що, ка­жуть, бу­ва й так: пог­ляд вов­чий, а ду­ша ян­гольська! При­мусьте ж ва­шу ду­шу, щоб во­на хоч на хви­ли­ну за­ся­ла у вашім пог­ляді, і та ма­ла хви­ли­на на­дасть мені си­ли і од­ва­ги. Я сміли­во йшла до вас, а те­пер ост­рах да­ве мою ду­шу і ско­вує мої вус­та!.. Хоч од­ну ж іскру жа­лю у пог­ляді, мо­лю вас!..

Наталя Се­менівна (тих­ше). Чо­го тобі тре­ба? Чо­го ти хо­чеш від ме­не?

Оксана. Чо­го я хо­чу? Ха-ха-ха! Чо­го я хо­чу? І це пи­тає ма­ти, йо­го ма­ти! І справді: чо­го я хо­чу? Я, ма­буть, зовсім вже збо­же­воліла!.. Ви ко­лись ка­за­ли мені, як ще я бу­ла при вас за гор­нич­ну…

Наталя Се­менівна. О, я щод­ня прок­ли­наю той час і го­ди­ну!...

Оксана. Чуд­но! А тоді: мені зда­ва­лось, що ви самі втіша­лись, див­ля­чись, як па­нич за­ли­цяв­ся до ме­не. Ма­буть, тоді в очах ва­ших жи­ла ва­ша ян­гольська ду­ша?

Наталя Се­менівна. Я са­ма не всте­рег­ла­ся, як га­ди­ну в па­зусі зогріла.

Оксана (не слу­ха її). Ви тоді ка­за­ли, пані, що ви й самі не з ви­со­ко­го коліна; що ваш отець був прос­тий міща­нин і вас вчив на мідні гроші. Чо­го ж,те­пер ви так пи­шаєтесь? Од­на­че… що ж це та­ке я пле­щу? Чи во­но ж до речі? Я не те зовсім хотіла ска­за­ти… (По­ду­ма­ла). Що ж та­ке я хотіла? Хіба те, що ваш син лю­бив ме­не, що ва­шо­го си­на і я лю­би­ла…

Наталя Се­менівна. А те­пер ми­ну­ло­ся!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють!..

Оксана. Ми­ну­ло­ся? Справді ми­ну­ло­ся? А я на­ва­жи­лась бу­ло у однім слові ви­мо­ви­ти пе­ред ва­ми усю мою ду­шу, усю мою пе­чаль… Хотіла ска­за­ти та­ке сло­во, у котрім ви по­ба­чи­ли б, як у дзер­калі, всі мої му­ки, всі ра­ни мо­го сер­ця!.. "Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють…" І ви так спокійно і тоді б ска­за­ли цю при­каз­ку, ко­ли б по­ба­чи­ли у труні сво­го єди­но­го си­на?.. А я вже ле­жу у труні! А моє сер­це - йо­го сер­це, моя ду­ша - йо­го ду­ша, моє жит­тя - йо­го жит­тя. Він по­мер зад­ля ме­не, і я вже на­по­ло­ви­ну мерт­ва!.. І все ж та­ки ані іскор­ки жа­лю у ва­ших очах?.. Пані!.. Я ко­ха­ла ва­шо­го си­на!.. У йо­го ко­ханні я ко­ха­ла увесь мир бо­жий. Він був моєю дум­кою, моєю мо­лит­вою, моїм світом. Од­ня­ли йо­го у ме­не!.. Од­ня­ли не ду­шо­гу­би, а лю­ди з ян­гольською ду­шею!.. Ох, страш­но ж мені, страш­но!.. Сер­це моє, чи є ти в гру­дях, чи не­ма? Я не чую